Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

Партійні керівники в місті, які набирали активістів для роботи на селі, розраховували на такі почуття. Оголошення про набір «солдатів хлібного фронту» з’являлися в усіх містах, де були проблеми з продовольством.[837] Активісти повторювали ці вислови під час хлібозаготівель: «Вони кричали, що ми мали виконати наш план: помри, але виконай, Росію треба врятувати!»[838] У своїх мемуарах Копелєв описав, як токсична мова пропаганди навіть змусила одну молоду селянку, котра сама потерпала від голоду, принести бригаді активістів півтора кілограма пшениці: «Цей чорнявий казав, що робітники дуже голодують, що в їхніх дітей уже хліба немає. То я й принесла, скільки намела. Останню пшеницю».[839]

Проте більшість членів бригад, що вилучали продовольство в селах у 1932–1933 роках, були «своїми». І робили вони це не через ненависть до українських селян, адже вони самі були українськими селянами. Ба більше, вони — голови колгоспів, члени сільських рад, вчителі й лікарі, державні службовці, комсомольці, члени КНС, учасники розкуркулення — забирали хліб у своїх сусідів. Як і у випадку інших відомих геноцидів, їх переконали вбивати добре знайомих людей.

На найвищому рівні місцевим активістам не довіряли. Адже на село надсилали містян саме для того, щоб вони забезпечили виконання наказів місцевими. Іноді активістам-селянам наказували проводити обшуки в сусідніх селах, де вони не були пов’язані особистими стосунками з людьми, в яких забирали продовольство.[840] Пересторогу щодо учасників, які виявляють співчуття до жертв, часто висловлювали партійні лідери в Україні. Чубар прокоментував подібне явище серед начебто чужих для села людей: «Треба також частіше змінювати уповноважених, тому що вони швидко призвичаюються до місцевих робітників і покривають їх».[841]

І мемуари, й архівні документи свідчать про те, що чимало місцевих активістів відмовлялися виконувати накази, адже вони розуміли, що такими діями прирікають на смерть своїх сусідів. Миколу Мусійчука з Вінниці, члена партії з 1925 року, призначили до складу хлібозаготівельної комісії в 1932 році. Відмова забирати горщики з зерном у селян коштувала йому партійного квитка. Через два дні він повісився.[842] У селі Топорище голова одного з колгоспів Дмитро Слинюк забрав «конфісковане» зерно з хати одного активіста, перемолов та роздав голодним селянам. Це коштувало йому посади.[843] У селі Баштанка батько Віри Кириченко відмовився вступити до бригади. Його ув’язнили на три дні, після чого він безуспішно намагався знайти роботу в Миколаєві. Згодом він помер від голоду. Коли від цієї пропозиції відмовився і брат Віри, його заарештували і побили настілько сильно, що він невдовзі помер.[844] Через роки селяни згадуватимуть, як їхніх братів і батьків висилали, страчували або забивали за відмову співпрацювати.[845]

Проте багато селян таки погоджувалися допомагати в той чи інший спосіб і з різних причин. У багатьох не було вибору. Одна тринадцятирічна дівчина приєдналася до бригади зі шкільної лави; приїхали активісти й наказали піти з ними та допомагати шукати хліб. У неї навіть не було можливості попередити батьків, і цілий тиждень вона виконувала накази, шукала приховане зерно в іншому селі, поки батьки шукали зниклу дочку.[846]

Вона та подібні до неї учасники вважали, що в них не було вибору або ж вони були налякані, що відмова призведе до арешту чи навіть смерті. Серед тисяч довгострокових вироків українським партійцям того часу більшість стосувалася тих, хто не зміг забрати їжу в селян. Іноді вони робили це свідомо. З початком хлібозаготівель Балицький також розпочав «чистку» КП(б)У й керівники різних щаблів знали, що їх теж можуть заарештувати й навіть стратити. Судові процеси над членами партії висвітлювали в пресі. Імена заарештованих з’являлися в партійних бюлетенях, які надсилали в районні та сільські партійні організації.[847] Ніхто серед партійців не бажав собі такої долі.

Страх посилювали спогади про насильство в недавньому минулому. Майже все населення України було озлоблене постійними змінами влади. За винятком наймолодших, усі пам’ятали погроми й масові вбивства в роки Громадянської війни, котрі відбувалися лише 13 років тому. Усі також бачили жорстокість розкуркулення.[848] Багато хто вже відчув смак влади над сусідами, й вони знали, які переваги можна одержати від участі в діях бригад. Голова бригади Копелєва на прізвисько Бубир до революції був наймитом і «рано осиротів». Під час Громадянської війни Бубир приєднався до каральних загонів ЧОП, після 1921 року вступив до комсомолу й взяв активну участь в колективізації та розкуркуленні, виявляв неабияке задоволення від влади над односельцями. Матвій Гаврилюк, член КНС у селі Топорище, брав участь у хлібозаготівлях у 1921 році, «забираючи хліб у куркулів», як пізніше він свідчитиме, «організовував бідні селянські маси». Гаврилюк взяв активну участь у розкуркуленні та агітації під час колективізації, а також з особливою жорстокістю обшукував хати односельців під час голоду. Він чудово усвідомлював, що люди помруть від голоду, але не відчував жалю: «Я не мав нічого спільного з куркулями, і доказом цього є факт, що вони завжди були проти мене».[849]

Голод, який тільки посилився взимку і навесні 1933 року, став чи не найважливішою мотивацією з усіх можливих. У спустошеному селі, де продовольства, так само як і речей, було обмаль, доведені до розпачу люди конфісковували їжу в своїх сусідів, щоб вижити самим. Часто поведінку бригад було важко відрізнити від дій злочинних банд. «Вони грабували всіх і жили добре. Те, що забирали у людей, носили на собі, їли наше», — згадувала Марина Коробська з Дніпропетровської області.[850]

Навіть ті, хто не крав відкрито, очікували якоїсь вигоди. Як вже було згадано, інформатори сподівалися на винагороду. У деяких районах активісти відразу отримували відсоток від забраного ними продовольства. Закон від 2 грудня про «чорні дошки» містив наказ «видати директиву про винагороду активістам за знайдений хліб».[851] Рішенням Дніпропетровської обласної ради в лютому 1933 року рекомендувалося видавати членам бригади відразу «10–15 відсотків» від виявленого, в інших областях діяли схожі директиви.[852] Усі знали, що виконання роботи для партії може надати доступ до продовольства або продовольчих карток, або до людей, в кого вони були. Катерина Ярошенко з Дніпропетровської області вижила завдяки тому, що її батько був партійним керівником і користувався особливим магазином для