Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

партійців, звідки він приносив хліб і цукор.[853] Вищі партійні керівники також отримували картки, за допомогою яких вони купували речі, про які решта не могли й мріяти. Привілеї поширювалися також і на дітей партійців, як про це пригадували колишні звичайні діти: «Це була якась особлива школа для дітей начальників. Там під навісом була їдальня... З тієї кухні поширювалися запаморочливі запахи, я плакала від цього отакими сльозами!»[854]

Інші вірили, що вони також отримають їжу, але помилилися. Як пригадує чоловік з Полтавської області: «З тих, що ходили зі шпичками і шукали хліба, з них половина також вимерла з голоду. Те, що їм обіцяли і казали: “Ми вам дамо, ви шукайте”. І не дали їм нічого!»[855] Інший свідок запам’ятала, як сільські активісти, що забирали хліб в односельців і присвоювали чуже майно, в один день втратили все награбоване. До них з обшуками раптово приїхала бригада з іншого села, і забрала в своїх колег усі харчі.[856] Деякі виконавці зіткнулися з насильством від сусідів, яких вони пограбували. Протягом лише трьох тижнів у грудні 1932 року в Київській області було вбито 9 сільських керівників; здійснено вісім замахів та одинадцять підпалів хат активістів.[857] Навіть діти прагнули помститися. Син активіста в селі Новопокрівка Дніпропетровської області безуспішно намагався сховати білий хліб від інших дітей у школі. Його все одно побили.[858]

Однак навесні тривала нестача їжі далася взнаки, і сил для боротьби в більшості селян вже не було. Навіть ті, хто виступав проти влади в 1930 році, замовкли. З фізіологічних, а не психологічних причин. Людина, що страждає від голоду, занадто слабка для боротьби. Голод повністю вбиває здатність до опору.

Усі виконавці наказів про вилучення продовольства, чи то місцеві чи приїжджі, робили це з відчуттям безкарності власних дій. Хтось міг згодом відчувати власну провину або дізнатися про те горе та відчай, що вони спричинили, забираючи в селян хліб. Однак виконавці залишалися впевнені в тому, що діяли за наказами держави, її найвищих керівників. Знову і знову їм повторювали, що їхні сусіди потерпають від голоду, тому що вони «куркульські агенти» або підступні «ворожі елементи». У листопаді 1932 року ЦК КП(б)У видав інструкцію своїм членам з повторенням цієї риторики. «Одночасно», разом із натуральними штрафами та репресіями, партійці та активісти хлібозаготівель мали «завдати удару» по «крадіям, хапугам та розкрадачам хліба, проти усіх, хто дурить пролетарську державу та колгоспників... ми повинні розпалити ненависть колгоспної маси, повинні добитися, щоб уся маса колгоспників таврувала цих людей як куркульських агентів і класових ворогів».[859] З цими наказами на слуху, учасники хлібозаготівель не боялися покарання за свою поведінку, навпаки — вони очікували винагород.

Цікава історія Андрія Річицького дуже добре ілюструє цю проблему, але є радше винятком з правила. До того як стати районним уповноваженим, Річицький уже встиг в різний час взяти участь у багатьох літературних та політичних рухах. За його власними словами, ще молодою людиною під час селянського повстання 1919 року він воював у складі одного партизанського загону. Згодом він став есером, а потім його «осяяло» і він зробився переконаним комуністом, але членом Української комуністичної партії — однієї з партій «націонал-комуністів», які спочатку виступали проти більшовиків. Через деякий час він став біографом Тараса Шевченка і першим переклав Карла Маркса українською мовою. У 1931 році Річицький взяв участь в організованому цькуванні Михайла Грушевського, «затаврувавши» відомого історика як буржуазного ворога соціалізму.[860] Незважаючи на всі ці спроби інтегруватися в режим, складне політичне минуле Річицького зробило його становище в Україні на початку 1930-х років непевним, і в листопаді 1933 року його заарештували як одного з учасників фіктивної «Української військової організації».[861]

Судовий процес над Річицьким у березні 1934 року зосередився на його нетривалій кар’єрі районного уповноваженого під час хлібозаготівель та зокрема на роботі з бригадою активістів з грудня 1932 до лютого 1933 року в селі Арбузинка сучасної Миколаївської області. Розслідування його діяльності протягом цих трьох місяців було надзвичайно ретельним, розписано на сотні сторінок і включало свідчення більш ніж сорока свідків подій. Річицького разом з іншими місцевими керівниками, перш за все з Іваном Кобзарем, секретарем районного комітету партії, звинуватили в контрреволюції, викривленні партійної лінії та навмисному застосуванні надмірного насильства, щоб викликати «невдоволення».

Насправді, документи показують, що Річицький, Кобзар та інші місцеві керівники поводилися так само, як і тисячі інших комуністів та представників влади на місцях. Річицького надіслали в Арбузинку саме тому, що в нього вже був досвід успішного проведення хлібозаготівель у Вінницькій області. Попередньо, ще в 1930 році, він брав участь у хлібозаготівлях в тогочасній AM СРР (одне з найперших місць, де було застосовано насильницькі методи вилучення зерна), за що отримав ордена. По прибутті на нове місце роботи він одразу почав зі створення бригади, котра б змусила мешканців Арбузинки виконати плани хлібозаготівель.

За словами одного селянина, його наміри стали зрозумілі в першу ж ніч. Річицький зібрав керівництво села в одній кімнаті, зачинив двері та «почав кричати, називав усіх колгоспників петлюрівцями», кричав, що «треба тиснути та бити, щоб хліб пішов». Коли хтось заперечив, то він знову закричав: «Ви знаєте, хто з вами розмовляє? З вами розмовляє член уряду, член ЦК ВКП(б), кандидат в Політбюро». Потім він взявся за створення спецбригад, які працювали інакше від усіх попередніх: «Щоб у тому господарстві, куди зайшла бригада, був капітальний ремонт, щоб не залишилося не лише грубок, але й даху».

До складу команди Річицького входили інформатори та співробітники ДПУ Як це зазвичай робили, до цієї групи включили також двох відомих місцевих злодіїв; цих людей міліція вибрала за відому в минулому жорстокість. Одного з них, Спиридона Величка, вигнали з місцевого колгоспу за чергову крадіжку у вересні 1932 року. Йому дозволили вступити до бригади, бо він погодився виказати приховане збіжжя інших колгоспників. Величко розумів що це quid pro quo, і в його випадку ця тактика спрацювала. «Під час голоду не позабули про мене...», — як він визнав у своєму свідченні. Іншими словами, він не голодував.

Через кілька тижнів після приїзду Річицького його команда в Арбузинці дещо змінила традиційні методи вилучення зерна. По-перше, це метод «спецпогреба», куди на два-три дні без хліба й води саджали людей, в господарствах яких не могли знайти хліба. Їх регулярно били, доки вони не виказували схованого зерна. По-друге, це публічне знущання, котре мало слугувати