Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

минулому, до складу бригад часто включали одну-дві немісцеві людини, яких було надіслано з міста або навіть з іншої республіки. Багато з цих «чужих» були колишніми двадцятип’ятитисячниками, адже третина з них залишилася після 1930 року в колгоспах, МТС або в місцевому партійному керівництві.[824] Однак зараз нових містян надсилали в українське село навмисно з-поза меж республіки. У грудні 1932 року Каганович відвідав Вознесенськ на півдні України, де повідомив групі партійців, що вони були недостатньо твердими: «Є український вислів “крути-крути, але не перекручуй”. Так вони взагалі вирішили не крутити». Завдання, пояснив він, полягає в тому, щоб створити таку паніку на селі, при якій «селяни самі розкриють свої ями».[825]

Того ж місяця Каганович надіслав телеграму Сталіну, в якій поскаржився на «ненадійність» українських активістів з хлібозаготівлі та попросив помочі в росіян з Російської республіки. Через місяць наказ було виконано.[826] Один з колишніх активістів у селі Круподеренці згадав, як уперше побачив «молодих чоловіків, що говорили російською». Йому повідомили, що їх надіслали, бо «влада не довіряла місцевим партійцям у цій справі».[827]

Деякі з надісланих активістів були «іноземцями», але в іншому значенні цього слова. Незважаючи на те, що вони були партійцями, студентами, вчителями з українських міст, як і під час колективізації вони здавались селянам цілковитими чужинцями. Дехто з них насправді вже побував на селі в період створення колгоспів, але переважна більшість вперше приїхала на село в 1932 і 1933 роках, не знаючи, на що сподіватися. Харківських студентів на «добровільних» засадах відправляли допомагати хлібозаготівельній кампанії взимку 1933-го, і вони зіткнулися з жахливими реаліями. «Ти маєш такий вигляд, ніби побачив привидів», — звернувся студент Віктор Кравченко до свого друга, котрий щойно повернувся із села під Полтавою. «Таки бачив», — відвівши погляд, відповів чоловік.[828]

Незабаром Кравченко особисто поїхав на село — як пояснювали партійні керівники, сільська влада потребувала «залізної підтримки більшовиків», але він швидко усвідомив різницю між пропагандою й реальністю. «Куркулі» не були заможними, вони голодували. Село не було багатим — воно було пустирищем: «Чимало реманенту та сільськогосподарської техніки, за якою колись господарі доглядали як за скарбом, тепер брудні, поламані і поржавілі були розкидані просто неба. Виснажені корови та коні, брудні від гною, тинялися по колгоспному подвір’ю. Кури, гуси та качки порпалися в необмолоченому зерні».[829]

Проте тоді Кравченко не протестував. Він пояснить пізніше, що як й інші двадцятип’ятитисячники до нього, він навмисне дозволив собі піддатися цій формі інтелектуальної сліпоти. Від імені багатьох Кравченко так описав цей процес: «Щоб уберегти себе від психологічної агонії, ти маскуєш неприємну правду, заплющуючи очі й розум. Ти робиш панічні вибачення та струшуєш знання словами про перебільшення та істерію».[830] Мова пропаганди також допомогла в приховуванні реальності:

Ми, комуністи, між собою уникали цієї теми; або говорили про неї загальними фразами з партійної термінології. Ми говорили про «хлібний фронт», «куркульську загрозу», «соціалізм на селі» та «класову боротьбу». Щоб вижити самим, ми повинні були замаскувати реальність словами.[831]

Як і Кравченко, Лев Копелєв приєднався до хлібозаготівель у грудні 1932 року. Маючи досвід проведення колективізації, він був морально підготовленим. На той час Копелєв працював журналістом-початківцем і писав статті до заводської газети в Харкові. У селах Миргородського району він вечорами читав лекції «бородачам, вусачам у кожухах, сіряках, молодим хлопцям, заспано байдужим або презирливо похмурим». Кожні два дні він з кількома колегами випускав газету-листівку, що містила «статистику хлібозаготівель, закиди несвідомим та прокльони викритим саботажникам». Проте невдовзі з’ясувалось, що агітація не працювала й розпочалися обшуки.

Команди складалися з кількох колгоспників і представника сільради. До однієї такої бригади увійшов і Копелєв. Вони «шукали в хаті, сараї, подвір’ї та забирали всі запаси зерна, виводили з двору корову, коней та свиней». Вони також забирали усе цінне: ікони, самовари, килими, гроші. Незважаючи на те, що жінки «скажено вили», чіпляючись за мішки з їжею, обшуки продовжувалися. «Віддайте насіння, — казали активісти, — і ви отримаєте його назад навесні». Сам Копелєв вважав таке завдання «болісно важким», але постійне повторення отруйних пропагандистських гасел допомогло загартувати волю для виконання завдання: «І вмовляв себе, пояснював собі. Не можна піддаватися співчуттю. Ми виконуємо те, що історично необхідно. Виконуємо революційний обов’язок. Добуваємо зерно для соціалістичної батьківщини. Для п’ятирічки».[832]

Пропаганда також допомогла переконати багатьох активістів поставитися до селян як до громадян нижчого ґатунку, навіть людей другого сорту — і засумніватися чи селяни насправді є людьми. Селяни залишалися чужими для містян. А відтепер ще й відчайдушна бідність зробила їх огидними та несхожими на людей. Більшовицька ідеологія твердила, що незабаром селяни взагалі зникнуть. Французький письменник Жорж Сіменон, який відвідав Одесу навесні 1933 року, почув від одного чоловіка, що не варто жаліти «malheureux» або знедолених, що жебракували на вулицях: «Це куркулі, селяни, котрі не змогли адаптуватися до нового режиму... їм нічого не залишається, як померти». Тобто жаліти людей не було сенсу: скоро їх замінять на трактори, котрі виконуватимуть роботу за десятьох чоловік. У новому сміливому світі не було місця для такої кількості зайвих людей.[833]

Схожі почуття відтворено і в п’єсі Андрія Платонова про голод — «14 червоних хатинок» (1933). Один з героїв, які потерпають від голоду, звертається до іншого: «Яка користь з нас державі зараз? Для держави було б краще, якби тут було море, а не люди. Принаймні в морі була б риба».[834] Мова Платонова віддзеркалювала наративи офіційної преси. Адже протягом двох попередніх років усіх цих неграмотних, темних, відсталих і насамперед зайвих мешканців сільської місцевості впевнено і послідовно звинувачували в перешкоджанні прогресу, таврували як гальмо для перспективного пролетаріату. Знову і знову радянські газети пояснювали, що нестача продовольства в містах була спричинена не колективізацією, а жадібними селянами, які приховували продовольство. Багато років по тому Копелєв пояснював інтерв’юеру:

Я був серед тих, хто вірив, щоб змусити село віддати хліб, його треба добре потрусити... Що селяни були несвідомі, що вони були відсталі. Що вони дбають лише про свою власність, що їм начхати на робітників. Що вони не переймалися спільними проблемами побудови соціалізму та виконання п’ятирічного плану...

Цьому мене навчали в школі, у комсомолі, це я читав в газетах і про це мені говорили на зборах. Усі молоді люди так думали.[835]

Як й інші партійці, він вважав, що «селяни приховують хліб і м’ясо».