Читати книгу - "Аутсайдер"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Голлі виїхала з парковки слідом за «хондою», потім подолала три милі на захід, де місто спершу перетворилося на приємне передмістя, а тоді — на не дуже приємне. Жінка завернула на під’їзну доріжку при типовому будинку. Однакові оселі на тій вулиці стояли мало не впритул, на маленьких клаптиках газону валялися дешеві пластикові іграшки. Голлі припаркувалася на узбіччі, короткою молитвою попросила собі сил, терплячості та мудрості й вийшла з машини.
— Мем? Медсестро? Перепрошую.
Жінка озирнулася. Зморшкувате обличчя й передчасно посивіле волосся затятого курця, тож вік було важко визначити. Сорок п’ять, може, п’ятдесят років. Без обручки.
— Чим я можу вам допомогти?
— Як допоможете, то я заплачý, — сказала Голлі. — Сотню доларів готівкою, якщо ви розповісте мені про Гіта Голмза і його зв’язок із Террі Мейтлендом.
— Ви за мною з роботи їхали?
— Власне, так.
Жінка насупилась.
— Ви репортерка? Місіс Келлі казала, що в клініці вешталася репортерка, і пообіцяла звільнити кожного, хто з нею заговорить.
— Я та жінка, про яку вона казала, тільки я не репортер. Я — слідчий, і місіс Келлі ніколи не дізнається, що ви зі мною говорили.
— Покажіть якесь посвідчення.
Голлі простягнула їй водійські права й картку представника «Що впало, те пропало», яка давала право брати клієнтів на поруки. Жінка прискіпливо їх роздивилася, тоді повернула.
— Я Кенді Вілсон.
— Приємно з вами познайомитися.
— Угу, то добре, тільки якщо я ризикуватиму своїм робочим місцем, то візьму з вас двісті баксів, — вона замовкла, потім додала: — І ще п’ятдесят.
— Гаразд, — погодилася Голлі.
Вона здогадувалася, що може вмовити цю жінку і на двісті, і навіть на сто п’ятдесят, але торгуватися Голлі не любила (її мати називала це «перечитися»). А ще скидалося на те, що цій пані вкрай потрібні гроші.
— Краще ходімо всередину, — сказала Вілсон. — Сусіди в нас довгоносі.
8
Будинок просмердівся сигаретами, і від цього Голлі закортіло скурити одну — вперше за довгий час. Вілсон плюхнулась у велике крісло, що, як і задня фара її автівки, також було справлене липкою стрічкою. Біля крісла стояла попільничка на довгій ніжці, яких Голлі не бачила відтоді, як помер її дідусь (від емфіземи легень). Вілсон висмикнула з кишені своїх нейлонових штанів пачку сигарет і клацнула запальничкою. Вона так і не простягнула пачки Голлі, і не дивно, зважаючи на теперішні ціни на труїлки, та Голлі була їй за це вдячна. Може, і не відмовилася б.
— Спершу гроші, — сказала Кенді Вілсон.
Голлі, яка за другим візитом до клініки розладів пам’яті не знехтувала нагодою спинитися біля банкомата, дістала із сумочки гаманець і відрахувала потрібну суму. Вілсон перерахувала, а тоді поклала гроші в кишеню до сигарет.
— Сподіваюся, що ти не брешеш, Голлі, коли обіцяєш тримати рота на замку. Бачить Бог, мені ці гроші потрібні, мій мудачина-чоловік обчистив наш банківський рахунок, коли пішов, але місіс Келлі теж не марнословить. Вона немов дракон із тих «Престолів».
Голлі ще раз провела по губах пальцем і прокрутила невидимий ключ. Кенді Вілсон усміхнулась і помітно розслабилася. Окинула поглядом свою вітальню — маленьку, темну й обставлену меблями та декором із дворових розпродажів.
— До всирачки бридка оселя, правда? Ми мали затишний будинок на заході міста. Не маєток, але кращий за цю діру. Мудачина-чоловік продав його просто в мене з-під носа, одразу перед тим, як полинути в захід сонця. Знаєш, як кажуть — нема гірших сліпих за тих, що не бажають бачити. Я навіть шкодую, що в нас нема дітей, щоб я могла їх проти нього наструнчити.
Білл знав би, як на це слід відповісти, але Голлі не знала, тож дістала блокнот і перейшла до справи.
— Гіт Голмз працював санітаром у Гейсмані.
— Так, правильно. Красунчик Гіт, ось як ми його називали. Наче жартома, а наче й ні. Йому було далеко до Кріса Пайна чи Тома Гіддлстона, але й дивитися на нього було не гидко. І хлопець непоганий. Усі так вважали. А це тільки доводить, що ніколи не вгадаєш, що в людини на серці лежить. Я цей урок засвоїла з чоловіком-мудачиною, та він хоч не ґвалтував і не нівечив малих дівчат. Бачила в газетах їхні фото?
Голлі кивнула. Дві гарненькі блондиночки з однаковими приємними усмішками. Десять і дванадцять років — точно такого ж віку, як і Мейтлендові дочки. Ще одна деталь, у якій відчувався зв’язок. Може, ніякого зв’язку й не було, але в голові Голлі дедалі гучніше шепотіло про те, що ці дві справи — по суті єдине ціле. Ще кілька таких фактів, і шепіт перетвориться на крик.
— Хто на таке здатен? — спитала Вілсон, але запитання було риторичне. — Чудовисько — ось хто.
— Як довго ви з ним працювали, міз Вілсон?
— Звіть мене Кенді, на «ти», гаразд? Таке я дозволяю людям, що оплачують мені комуналку на наступний місяць. Я пропрацювала з ним сім років і ніколи ні про що не здогадувалась.
— У газетах писали, що коли вбили дівчат, він був у відпустці.
— Ага, поїхав у Ріджис, миль за тридцять на північ звідси. До мами. Яка сказала копам, що він увесь час був із нею, — Вілсон закотила очі.
— Ще в газетах писали, що в нього вже були проблеми із законом.
— Ну, так, але нічого серйозного, звичайна розважальна прогулянка на викраденій автівці, коли йому було сімнадцять, — Кенді насупилася на власну сигарету. — Не розумію, як газетярі до цього докопалися, бо, ну, він тоді ще був неповнолітній і справа мала б лежати під замком. Якби не лежала, то його не взяли б на роботу в Гейсман, попри службу в армії та п’ять років у Волтері Ріді [182]. Може, і взяли б, але, мабуть-таки, ні.
— Ти так говориш, наче непогано його знала.
— Тільки не подумай, що я його захищаю. Звісно, ми з ним інколи пропускали пару чарок, але ж то не на побаченнях, нічого такого. Часом після роботи ми всім гуртом ходили в «Конюшину» — ще тоді, коли мені вистачало грошей пригостити всю компанію, як моя черга підходила. Ті дні давно минули, любонько. Менше з тим, ми називали себе «Забудькуватою п’ятіркою», бо…
— Здається, я розумію, — сказала Голлі.
— Ага, звісно що розумієш, ми ж знали всі ті жарти про Альцгеймера. Більшість була досить жорстока, а пацієнти в нас доволі милі, але ми жартували, щоб… ну… не знаю.
— Це як насвистувати, ідучи повз кладовище? — припустила Голлі.
— Так, точно. Хочеш пива, Голлі?
— Окей. Дякую.
Смак пива їй не дуже подобався, і його не рекомендувалося вживати паралельно з «Лексапро», але Голлі мала на меті пожвавити розмову.
Вілсон повернулася з парою бляшанок «Бад Лайтс». Склянку вона запропонувала так само, як і сигарету — ніяк.
— Так, я знала, що його пов’язали за ту авантюру з викраденою автівкою, — сказала Кенді, знову всівшись у заліплене скотчем крісло. Крісло втомлено гухнуло. — Усі ми знали. Сама розумієш, люди про
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аутсайдер», після закриття браузера.