Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

близько 70 тис. патентів, але лише невелика дрібка із цих винаходів урешті-решт досягає стадії комерційного виробництва. На кожен великий винахід, якому кінець кінцем знаходять застосування, припадає безліч інших, для яких його не знаходять. Навіть винаходи, які задовольняють потребу, задля якої їх початково створювали, можуть пізніше виявитися ціннішими для задоволення непередбачених потреб. Хоча Джеймс Ват сконструював свій паровий двигун, щоб відкачувати воду із шахт, він невдовзі почав використовуватися для постачання води на бавовнопрядильні фабрики, а потім (зі значно більшою вигодою) приводив у рух локомотиви і човни.

Отже, широковідомий погляд на винахідливість, який прислужився нам за відправний пункт у цьому розділі, насправді перевертає з ніг на голову звичайні ролі винаходу й потреби. Він також перебільшує значущість рідкісних геніїв на кшталт Вата й Едисона. Таку «героїчну теорію винаходу», як її називають, підживлює патентне право, бо від претендента на патент вимагають, щоб він довів новизну запропонованого ним винаходу. Через цю обставину дослідники мають фінансові мотиви применшувати або ігнорувати доробок попередників. Із погляду юриста-патентознавця ідеальний винахід повинен з’явитися без будь-яких попередників, як Афіна, яка народилася повністю сформованою із голови Зевса.

Насправді ж навіть у випадку найзнаменитіших і безумовно епохальних винаходів сучасності за спрощеною претензією «X винайшов Y» криються знехтувані попередники. Приміром, ми часто чуємо, що «Джеймс Ват винайшов паровий двигун у 1769 році», нібито споглядаючи за струменем пари, що виривався з носика чайника. На жаль для прихильників цієї гарної легенди, ідея цього конкретного парового двигуна виникла у Вата, коли він ремонтував модель парового двигуна Томаса Ньюкомена, котру той сконструював за 57 років до того і з якої в Англії було виготовлено близько сотні копій на момент, коли Ват ремонтував одну з них. Ньюкоме- нів двигун, своєю чергою, зазнав впливу парового двигуна, який англієць Томас Севері запатентував у 1698 році і котрому передував паровий двигун француза Дені Папена, спроектований (але ще не сконструйований) близько 1680 року, котрий, своєю чергою, мав кількох попередників у ідеях голландського науковця Християна Гюйґенса й інших. Усе це не заперечує того, що Ват значно поліпшив Ньюкоменів двигун (додавши окремий конденсатор пари і циліндр двобічної дії), а Ньюкомен значно удосконалив винахід Севері.

Аналогічні історії можна розповісти про всі сучасні винаходи, створення яких добре задокументовано. Герой, якому традиційно ставлять у заслугу винахід, ішов стопами попередніх винахідників, які ставили такі самі цілі й навіть створювали плани, робочі або (як-от у випадку Ньюкоменового парового двигуна) комерційно успішні моделі. Знамените «винайдення» Едисоном лампи розжарення вночі 21 жовтня 1879 року насправді було поліпшенням багатьох попередніх ламп розжарення, запатентованих іншими винахідниками протягом 1841—1878 років. Пілотованому механічному аеропланові братів Райтів передували пілотовані немеханічні планери Ото Лілієнталя та непілотовані механічні аероплани Сем’юела Ленґлі; телеграфу Сем’юела Морзе передували аналогічні пристрої Джозефа Генрі, Вільяма Кука і Чарл- за Вітстона; волокновідцільник Елі Вітні для очистки коротковолоконного бавовнику поліпшував волокновіддільники, які вже тисячі років використовувалися для очистки довговолоконного бавовнику.

Усі ці факти аж ніяк не применшують заслуг Вата, Едисона, братів Райтів, Морзе та Вітні в удосконаленні пристроїв, завдяки чому вони стали комерційно успішними. Остаточна форма винаходу, запровадженого в ужиток, могла дещо відрізнятися від варіанту, створеного його визнаним винахідником. Але головне питання, яке нас цікавить — чи змінилася би помітно най- загальніша схема світової історії, якби деякі генії-винахідники не народились у конкретний час і в конкретному місці. Відповідь очевидна: ніколи в історії не було такої людини. Всі визнані й знамениті винахідники мали здібних попередників і послідовників і робили свої вдосконалення тоді, коли суспільство мало змогу скористатися їхніми витворами. Далі ми побачимо, що трагедія героя, який удосконалив штампи, використані під час виготовлення Фестського диска, полягала в тому, що він винайшов річ, якою суспільство його часу не могло повноцінно скористатися.

Досі я наводив приклади з історії сучасних технологій, позаяк вона добре відома. Мої два головних висновки такі: технологія розвивається кумулятивним чином, а не внаслідок ізольованих героїчних учинків; більшість практичних застосувань вона знаходить після винайдення, а не винаходиться для задоволення вже існуючої потреби. Ці висновки, поза сумнівом, ще більшою мірою справедливі щодо незадокументованої історії стародавніх технологій. Коли мисливці-збирачі льодовикового періоду помічали випалений осад із піску й вапна на місці багаття, вони не могли завбачити довге й успішне нагромадження відкриттів, які через перші полив’яні предмети (близько 4000 р. до н. е.), перші окремі скляні предмети Єгипту та Месопотамії (близько 2500 р. до н. е.) і перший скляний посуд (близько 1500 р. до н. е.) приведуть до перших римських засклених вікон (близько 1 р. Н. Є.).

Нам нічого не відомо про те, як було вигадано техніку виготовлення цих найдавніших полив’яних предметів. Однак ми можемо здогадатися, якими були методи доісторичної винахідливості, спостерігаючи за сучасними технологічно «примітивними» народами, приміром за новоґвінейцями, серед яких я працював. Я вже згадував про їхнє знання сотень місцевих рослинних і тваринних видів, а також їстівних і медичних якостей кожного виду та його можливих застосувань. Не менше новоґвінейці розповідали мені про десятки різновидів каменю в їхньому довкіллі, про твердість, колір, практичне використання і поведінку в разі удару або розколювання кожного з них. Все це знання вони набувають у процесі спостережень, спроб і помилок. Процес «винаходжування» відбувався на моїх очах щоразу, коли я брав новоґвіней- ців працювати із собою в далеких від їхніх осель місцях. Вони постійно піднімали незнайомі речі у лісі, крутили їх у руках і час від часу вирішували, що ці речі корисні і їх слід узяти додому. Той самий процес розгортався на моїх очах, коли я покидав місце нічлігу і місцеві люди приходили покопирсатися в тому, що лишалося після мене. Вони порпалися у викинутих мною речах і намагалися вигадати, чи буде з них користь у новогвінейському суспільстві. Із консервними бляшанками було просто: вони осідали в хатинах нових власників як посуд. Інші предмети випробовували для зовсім інших цілей, ніж ті, для яких їх було вироблено. Як цей простий ТМ-олівець виглядатиме в ролі прикраси, простромленої через мочку вуха або мембрану носа? Чи цей шматок битого скла достатньо гострий і міцний для різання? Еврика!

До сировини, яку мали змогу діставати стародавні народи, належали природні матеріали, як-от камінь, деревина, кістка, шкура, волокно, глина, пісок, вапняк і мінерали. Всі вони існували в широкому асортименті. Працюючи з цими матеріалами, люди помалу навчилися виготовляти знаряддя праці з конкретних видів каменю, деревини і кісток; перетворювати конкретні різновиди глини на гончарні вироби або цеглу;