Читати книгу - ""Невільниця серця", Верона Дарк"

Минув час. Після всіх потрясінь і болю в родині Каріма й Алії нарешті запанував довгоочікуваний спокій. Дні ставали схожими на мрію, яку раніше навіть не наважувалися уявити.

Алія прокидалась уранці в обіймах чоловіка, який колись здався їй втраченим назавжди. Карім готував їй каву, а Айша забігала в спальню й стрибала на ліжко, сміючись. Їхній дім був наповнений теплом, дитячим сміхом і спокоєм. Тепер ніхто не кричав, не плакав, не втікав.

Аміра зрештою вистежили. Суд був гучним і тривалим, але справедливість перемогла. Його засудили на довгі роки. Карім не мстився — для нього найважливішим було, що Алія в безпеці. Що їхнє життя знову належить їм.

Одного осіннього дня Алія зважилась на крок, який довго відкладала. Вона сама зателефонувала своїм батькам. Було важко. Було боляче. Але вона простила.

— Я не хочу носити цей біль у серці все життя, — сказала вона Карімові. — Я хочу, щоб Айша знала своїх бабусю й дідуся, але знала їх уже з нового, світлого боку.

Карім підтримав її. І за тиждень у маєтку вони зустрілися. Її мама розплакалась, коли побачила онуку, а батько мовчки став на коліна перед Алією й обійняв її ноги.

— Вибач нас, доню. Ми втратили тебе. Але хочемо знайти тебе знову.

Цього вечора Айша малювала з бабусею, дідусь розповідав їй казки, а Алія сиділа поряд із Карімом на лавці в саду.

— Усе це справжнє? — прошепотіла вона.

— Це наш рай. І ми його заслужили, — відповів він, цілуючи її в чоло.