Читати книгу - "Учень убивці"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я довго повз у темряві та холоді. Десь далеко чув якесь скавчання і зневажав себе за це теж. Але поки я ліз, то цей звук ставав голоснішим, наче вогонь, який здалеку здається іскрою. Я не міг не звертати на нього уваги. Це був плач за моєю долею і голос опору, який забороняв мені помирати, незважаючи на мою поразку. Також я відчував тепло і світло, і це почуття зростало, поки я шукав його джерело.
Я застиг на місці.
Це почуття було всередині. Чим ретельніше я шукав його, тим сильніше воно ставало. Воно любило мене, навіть якщо я не міг і не любив себе, навіть попри ненависть. Істота всередині вгризалася своїми дрібними зубами в мою душу й міцно тримала мене, щоб я не повз далі. Коли я намагався, то ця істота волала у відчаї, обпалюючи мене й забороняючи порушувати таку священну довіру.
Це був Ковалик.
Він плакав, відчуваючи мій фізичний і душевний біль. Коли я перестав повзти до стіни, то песик нестямився від радості за нашу перемогу. Все, що я міг зробити для нього, — це лежати, не рухаючись, і більше не намагатися накласти на себе руки. Ковалик запевняв мене, що цього більш ніж досить, і радів. Я заплющив очі.
Місяць був уже високо, коли Барріч перевернув мене. Блазень тримав смолоскип, а Ковалик стрибав і бігав навколо його ніг. Барріч підняв мене й підтримував, наче я був дитиною, що й досі потребувала його турботи. Я подивився на його темне обличчя, але той стояв з байдужим виразом. Він поніс мене довгими кам’яними сходами. Блазень смолоскипом освітлював нам дорогу. Барріч виніс мене з замку й заніс до своєї кімнати над стайнею. Там блазень залишив нас із Баррічем та Коваликом. Не пам’ятаю, чи він сказав хоч слово. Барріч поклав мене на своє ліжко й підтягнув його ближче до вогнища. У теплі моє тіло почало боліти ще більше. Я віддав його Баррічу, а душу — Ковалику і надовго знепритомнів.
Коли я прийшов до тями, була ніч. Не знав, скільки часу минуло. Барріч вартував біля мене. Він не спав і сидів прямо. Я відчув перев’язку на ребрах і підняв руку, щоб помацати її, але з подивом відчув, що на двох пальцях у мене накладена шина. Барріч стежив за моїми рухами.
— Вони опухли не просто від холоду, і я не можу визначити, що це: перелом чи просто розтягнення. Тому напровсяк наклав шину. Гадаю, що все-таки це розтягнення; якби вони були зламані, то ти прокинувся б від болю, коли я біля них порався. — Він говорив тихим голосом, наче вилікував пса від глистів і знезаразив. Його спокійний і впевнений голос так само втихомирював мене, як і лякливих тварин. Я розслабився, подумавши: якщо він спокійний, то нічого поганого не трапиться. Він просунув палець під пов’язку на моїх ребрах, перевіривши, чи вона достатньо туга.
— Що сталося? — запитав він і відвернувся, щоб узяти чашку чаю, наче його запитання та моя відповідь були чимось другорядним.
Я згадував події останніх тижнів, намагаючись усе пояснити. Вони танцювали в моїй голові й розбігалися. Я пам’ятав лише свою поразку.
— Гален улаштував мені випробування, — вимовив повільно. — Я не пройшов його, і він мене покарав.
Коли я це вимовив, то мене накрила хвиля зневіри, сорому та провини, змиваючи те коротке почуття затишку, яке з’явилося, коли я опинився у знайомій обстановці. Біля каміна спав Ковалик. Він прокинувся й сів. Я за звичкою почав його заспокоювати, щоб він не скавчав: «Ляж і відпочинь. Усе добре». На щастя, він послухався. Я відчув ще більше полегшення, коли усвідомив, що Барріч нічого не помітив. Він дав мені чашку.
— Випий. Тобі потрібна вода. А трави знімуть біль, і ти зможеш заснути. Випий усе.
— Воно смердить, — сказав я. Барріч кивнув і притримав чашку, бо я не міг взяти її побитими руками.
— Це все? — обережно запитав він. Я зрозумів, до чого він веде. — Він перевіряв, чи ти добре засвоїв його урок. А ти не засвоїв. Тому він зробив таке з тобою?
— Я не зміг. Мені не вистачило… самоконтролю. Тому він покарав мене.
Я не зміг пригадати подробиць і знову відчув сором, від якого став іще сумнішим.
— Не можна навчити людину самоконтролю, побивши її до напівсмерті, — зважено промовив Барріч. Таким тоном зазвичай намагаються пояснити ідіотам якусь істину. Він обережно поставив чашку на стіл.
— Це було не для того, щоб навчити мене… Не думаю, що він вірить у те, що мене можна навчити. Він хотів показати, що буде з тими, хто не пройде випробування.
— Знання, які вбивалися страхом, не йдуть на користь, — уперто доводив Барріч, а затим сказав уже теплішим тоном: — Лише поганий вчитель вбиває у своїх учнів знання за допомогою ударів та погроз. Уяви, що хтось таким чином намагається приборкати коня чи собаку. Навіть найнедолугіший пес навчається краще, коли до нього підходять з відкритою долонею, а не з палицею.
— Ти до цього бив мене, щоб навчити.
— Так. Так. Але щоб розбудити, попередити чи розштовхати, а не покалічити, зламати кістку, вибити око чи понівечити руку. Ніколи. Тож ніколи не кажи, що я бив тебе чи будь-яку істоту під моїм керівництвом, бо це неправда.
Барріча роздратувала навіть одна думка, що я міг таке припустити.
— Ні. Ти правий, — я намагався пояснити Баррічу, за що мене було покарано. — Це інше, Барріче. Це інше навчання. — Я відчував, що мушу захистити Галена. Я спробував пояснити: — Але я заслужив це, Барріче. Він хороший учитель. Це я поганий учень. Я справді намагався. Але, як і Гален, я вважаю, що саме через це бастардів не навчають Скіллу. У мене є вада: це моя клята слабкість.
— Маячня п’яної качки!
— Ні. Подумай про це, Барріче. Якщо ти зведеш дрантиву кобилу з добрим жеребцем, то у них народиться лоша, яке може бути кволим, як мати, або ж ладним, як і батько.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Учень убивці», після закриття браузера.