Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
РОЗДІЛ 25
СЕЛО СТАСІВ, ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ
БЕРЕЗЕНЬ 1945 РОКУ
Килина ойкнула і сіла на ослінчик, впустивши на підлогу рогач, яким щойно витягла з пічки глечик із борщем.
— Василю… Мати Божа! Васильчику!
На порозі стояв Василь Когут, такий же високий, ставний, тільки замість лівої руки висів порожній рукав.
— Синку… рука…
Василь кинув швидкий погляд на рукав та посміхнувся:
— Не переймайтеся… Є рука, тільки у гіпсі, під шинелею.
— Слава Богу! Я вже подумала…
— Ні, мамо… Все в порядку.
— Зараз побіжу, скажу батькові! Радість-то, радість яка!
— Де Марійка? Дітки де?
— Переказували, начебто у Великій Прошеві. Тебе коли до армії забрали, то хтось їй шепнув, що поляки про неї пронюхали. Ось вона діток в оберемок та й ходу. Півроку не знали, де вона… Але потім у вікно вночі постукали і хтось сказав, щоб ми не переймалися, що в неї все слава Богу. А потім ще казали, начебто бачили її у Великій Прошеві. Ото і все…
— А що, ляхи і досі не вгамувалися?
— Та взагалі менше, але ще є. Онде тиждень тому в сусідньому селі дві хати спалили. Наші їх наздогнали, перестрілка була, та їх усіх і побили.
— Наші — це хто?
— А хлопці Гордія.
— Гордія? А це хто?
— Ніхто не знає. Подейкують, що тутешній, але хто — невідомо. Не з’являється на очі. Хлопці його — он вони, то поляків, то енкаведистів луплять, а його ніхто не бачив. А ти як?
— Василю! Синку!! — у хату зайшов Дмитро Грицай і отетерів на мить, побачивши неочікуваного гостя.
— Слава Йсу, тату…
— Навіки слава! З рукою, що?
— Є рука… У гіпсі. Кулею кістку розтрощило. Полежав у шпиталі, а потім відправили у відпустку… Одужуй вдома, кажуть, нема чого койку займати… — Василь широко посміхнувся, — а я і радий! За п’ять хвилин зібрався, та й гайда додому! Взагалі-то лікар казав, що з таким пораненням швидше за все мене на інвалідність відправлять… Але це вже потім будуть вирішувати, треба, щоб рана загоїлася. Я до хати ходив…
— Хата нічого… Лише стріха згоріла, саме дощ пішов, загасив пожежу. То нічого, стріху і нову перекрити…
— За Марійкою скучив! За дітками… Славуня вже зовсім велика дівчинка, га? Може, і не впізнає татка? А Данилко? Вже каже «дай!»? — і він посміхнувся так щасливо що, здалося, у хаті засяяло сонечко. Аж очі заплющив, такий був зараз щасливий.
— Піду!
— Куди?! — аж сіпнувся Дмитро.
— Як то куди? У Велику Прошеву.
— Зараз? Проти ночі? У таку багнюку? Поранений? Не дійдеш. Або поляки вб’ють, або, не розібравшись, хлопці- повстанці. У нас таких, у формі, не дуже полюбляють… Сам розумієш… Чи енкаведе забере, потім два тижні будуть розбиратися… Ні, Василю, це не найкраща думка, — Дмитро похитав головою, — тут треба якось по-іншому. Та й взагалі, чи у Великій Прошеві вона зараз? То ж коли казали!
— А як це по-іншому?
— Не переймайся, щось придумаємо… А зараз давай вечеряти… Мати! Давай на стіл все, що є! Єдиний зять із фронту приїхав!
Килина заметушилася біля пічки, стукнула покришка баняка, і по хаті поплив запаморочливий запах домашнього борщу.
— Господи Боже мій… Як я про це мріяв! Моїх би сюди… І що ще потрібне для життя?
— Ще гранчак доброї горілки! — підморгнув зятеві Дмитро.
***
У шпиталі знову були пацієнти. Зійшов сніг, і боївка Гордія одразу перетворилася на загін. Облік населення, який провела місцева влада під твердим керівництвом НКВС, на чисельність загону практично не вплинув. Голова сільради, який мав вести цей облік, більше цінував власну голову, ніж вимоги НКВС. Сьогодні він донесе, що хтось зник із села без дозволу, завтра родину зниклого заарештують, а післязавтра голову пристрелять і хату спалять. І ніякий НКВС його не захистить. То хто ж собі ворог? Та й крім того, не повернешся — твої ж брати такого дезертирства теж не подарують. Тому у загін Гордія повернулися майже всі.
Інерція війни робила свою чорну справу. Фронт пройшов на захід, а війна залишилася. У душах та серцях. І вона диктувала: є лише один засіб для вирішення усіх питань. Засіб, заради якого і починаються війни. Вбити. Усе. Начебто просто, і від цього заманливо. Натиснув на спусковий гачок — і питання вирішено. Поляки? Які поляки? Нема вже ніяких поляків. Жиди? І тих вже немає… Зайди москалі? Поки що є, але і їх не буде! І тоді ми заживемо! Вільно та щасливо! І заради цього варто пролити кров, і власну, і чужу! Заради волі варто піти на все!
Тиждень тому в загін Гордія прибіг із села замурзаний, у порваній сорочці, хлопець. Ледве впізнали у ньому зв’язкового, білявого Ромка. Під лівим оком розквітав, наливаючись синявою, величезний синець. Сорочка розірвана до пупа. Мабуть, біг усі п’ять кілометрів, що відділяли табір від Димитрівки, бо кілька хвилин не міг розмовляти, лише відхекувався та махав руками. Нарешті вичавив:
— Ляхи!.. Ляхи у селі лютують… Палять…
Загін підняли по тривозі. Біля самого села ледь не зіштовхнулися із загоном НКВС який, мабуть, теж підняли по тривозі. Енкаведисти примчали на машинах, але поляки вже зникли. З лісу було видно, що в селі горять чотири оселі. Долинали чиїсь крики та тужливий плач. Машини заїхали у село. Минуло півгодини, але далі нічого не відбувалося. Сам Гордій часу не гаяв, одразу відправив навсебіч розвідку. Кожній парі вояків, а їх було п’ять, дали по ракетниці.
— Знайдете ляхів — просигнальте!
Ляхів знайшли за годину. Спостерігачі вилізли на дерева і уважно дивилися навкруги.
— Он вона!
Над лісом злетіла червона тривожна ракета. Загін рвонув щосили. Нікого підганяти потреби не було, усіх несла уперед жага помсти. Заскочити ляхів зненацька не вдалося, мабуть, вони теж помітили ракету й здогадалися, що їх викрито. Зав’язався важкий бій, коли ворожого пострілу можна очікувати з-за будь-якого дерева чи куща. Поляків виявилося небагато, з десяток, і їх винищили усіх до ноги, але і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов», після закриття браузера.
