Читати книгу - "Примарний Хлопець, Джонатан Страуд"

Ти повинна розуміти мене. Тільки ти, Люсі, єдина з-поміж людей. Розуміти, що це значить — перебувати між двома світами. Це вельми нелегко...  

Я підійшла до вікна, подивилась на череп, на його вицвілу поверхню з виступами, западинами, швами, що проходили, мов річки, долинами кісток. Я ніколи ще не бачила його так виразно, тепер мені не заважало каламутне обличчя з ектоплазми. Два світи... Річ у тім, що я знаю, як це перебувати між цими двома світами: я відчувала це в ті секунди, коли виходила на психологічний зв’язок із духами. Відчувала я це і вчора, на горищі: два світи, що мішаються один з одним... Поставити вбік рапіру — це. звичайно, було божевілля, самогубство... та водночас у спілкуванні з привидом це було найрозумніше рішення. Воно стало б таким, якби мені трапився   правильний   привид... Я з огидою пригадала закривавленого хлопчину.  

— Чому ти кинула свою рапіру? —    ніби підслухавши мої думки, промовив череп. —   Що, по-твоєму, так збентежило тебе? Нікому з твоїх друзів цього не зрозуміти. Це надто складно, це пантеличить. коли ти вмієш робити щось таке, чого не може ніхто... Повір мені    я   це добре знаю!  

— А чому   ти    не такий, як усі? — запитала я. — Довкола стільки Гостей...  

— Розумієш, —    гордовито перервав мене голос, —   на відміну від них. я сам хочу сюди повертатись. Ось де різниця.  

Унизу хтось подзвонив у двері.  

— Краще я піду, — сказала я, — бо Локвуд іще спробує відчинити сам... — виходячи з кімнати, я озирнулась на склянку. — Дякую. — додала я й побігла вниз.  

На сходах я зіткнулась із Джорджем. Цієї ж миті подзвонили ще раз. Локвудова перев’язана голова вже визирала з кімнати:  

— Хто там? Клієнт?  

— Тебе це не стосується! — обірвав його Джордж. — Ану, негайно в ліжко!  

— Це може бути   цікавий    клієнт...  

— Повторюю: тебе це не стосується! Я сам розберуся з ним, зрозумів?   Я   сьогодні    твій заступник! А ти не вилазь із ліжка!  

— Гкразд...  

— Обіцяєш?  

— Обіцяю.  

Локвуд зник. Ми з Джорджем, скрушно хитаючи головами, вирушили до дверей. На порозі стояв інспектор Монтеґю Барнс, іще більше втомлений і потріпаний, ніж завжди. У непевному світлі листопадового дня важко було розібрати, де закінчуються зморшки на його обличчі й починаються бганки його плаща.  

— Кабінсе, — мовив він. — Панно Карлайл... Можна до вас?  

Навіть якби ми з Джорджем заперечували, він усе одно увійшов би. Ми провели його до вітальні, де Барнс зупинився, тримаючи в руці капелюха.  

— Ви тут, здається, трохи прибрали, — зауважив він. — Я й не знав, що у вас є навіть килим на підлозі...  

— Ми постелили його просто поверх сміття, інспекторе, — незворушно відповів Джордж. поправляючи на носі окуляри. — Чи ми можемо стати вам у пригоді?  

Так само легко й невимушено, як Барнс, зараз могла б почуватись хіба що людина в