Читати книгу - "В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський"

— Не розумію, нащо ви провокуєте мене! Я ж щиро хочу послужити абверові. Або вже вірте, або поверніть до табору. Інакше змушений буду поскаржитися командирові корпусу…

— Не будеш ти, «Азов», скаржитися. Бо серцем визнаєш мою правоту. Тільки боїшся мене, як і я, в якійсь мірі, тебе. Щоправда, моя позиція вигідніша: вона дає мені право перевіряти тебе першим-ліпшим методом. У тому числі й цілком узаконеним в абвері методом провокації. Та, зрештою, бувають ситуації, коли смілива людина розумно ризикує. Перший крок на стежці риску зробив я. Другий — зробиш ти…

— Можу я, принаймні, знати від чийого імені ви говорите зі мною?

— Від імені Радянської Вітчизни, якій ти присягав. І те, що скажу тобі далі, — не моя просьба, а її наказ. Вислухай уважно. Сьогодні ж уночі тебе відвезуть до Амвросіївки. Зробиш усе, як передбачено завданням зондерфюрера. Та першому ж покупцеві, який підійде до тебе, скажеш: «За вами стежить поліція. Ні в якому разі не йдіть звідси додому. Знайдіть спосіб призначити мені побачення. Поки що передайте всім, кого це може цікавити, що німці примусили мене грати роль підсадної качки». Підпілля тобою, безумовно, зацікавиться. Ти повідомиш про це поліцію.

Старшина зірвався з стільця. Павлу здалося, що Сашко ось-ось накинеться на нього. Тому він застережно підвів руку:

— Не гарячкуй, вислухай до кінця! Поінформуєш поліцію лише про те, що самі підпільники вважатимуть за потрібне сказати їй. Справжні дані — лише мені. При особистій зустрічі, усно! Зрозумів?

«Азов» усе ще стояв мовчки. Та кулаки його вже були розтулені, а на обличчі з'явився вираз, у якому змішалися нерішучість і здивування. Того, що сталося, він до кінця не міг зрозуміти. Тому на запитання не відповідав ні ствердно, ні заперечно.

Пролунав телефонний дзвінок. З гаража начальника розвідки питали, чи відбудеться сьогодні від'їзд до Амвросіївки.

— Так підганяйте машину до мого приміщення!

Закінчивши розмову, Павло підійшов до «Азова» з простягнутою рукою:

— Ну, ні пуху, ні пера. Пробач: вийшло не дуже складно. Іншим разом договоримо…

Розвідник подав Сашкові руку. Той мляво потиснув її. Захоплення своєю новою роллю не виявляв. Та Астров відчував: усе буде гаразд. Такі, як Сашко, не відразу зав'язують дружбу, зате вірні їй до кінця.

Минало літо. Благовістом нової і вже вирішальної перемоги Червоної Армії пролунали громи Курської битви, а на «Міус-фронті» все ще йшли «бої місцевого значення». Та невидимий фронт у цьому районі значно активізувався. Окупанти, чекаючи наступу радянських військ, поспішали якнайшвидше зламати антифашистський опір у своєму тилу. Шаленіли й головорізи Долла. Та далеко не завжди удари карателів влучали у ціль. Часто вони наражалися на контрзаходи радянської розвідки, яка не тільки глибоко проникала у воєнні таємниці ворога, а й прикривала своїм щитом антифашистів. Саме на допомогу народним месникам Астров спрямував дії одинадцяти колишніх випускників розвідшколи абвергрупи-103, перевербованих ним за рекомендацією Клинченка. Вони працювали сміливо, самовіддано, винахідливо й зірвали не один задум штабу «корпусу».

Серед дев'яти інших агентів, на яких зондерфюрер міг цілком покластися; особливо пнувся з шкури немолодий уже, але все ще міцний чолов'яга під кличкою «Шаміль». Це був, так би мовити, особистий таємний агент командира карателів. Долл наблизив його до себе за те, що «Шаміль» по-звірячому ненавидів усе радянське й відзначався хитрістю того особливого гатунку, яку прийнято називати розумом дурнів. Своєю «мораллю» він відверто визнавав облудність і навіть похвалявся цим.

Будучи якось сильно напідпитку, «Шаміль» почав нахабно вимагати в Астрова каністри спирту, потрібного йому нібито для споювання партизанів.

— Дивись, Ягоре, — попередив Астров, підкреслюючи свою удавану цим разом пильність, — сам сп'яну не розбовкай перед ними, хто ти, бо повісять на першій гілляці.

— Е-е, погано ви мене ще знаєте, гер начальник, — заспокоював начальника розвідки «Шаміль». — Я ж із старообрядців…

— Це мені нічого не говорить!

— Дід сам учив мене грамоти. Він же наставляв у вірі, читаючи у старовинних книгах проповіді протопопа Авакума. На все життя запам'яталося мені Авакумове «Послання до всіх вірних». У ньому протопоп навчає: «А над всем мудрость ту змеину имей, а чистоту голубину».

— Ну, і як же зрозумів ти протопопове повчання?

— Правильно зрозумів, гер начальник, саме так, як сказано: вмій приховати жало під зовнішністю голуба… Це ж як потрібно для тієї роботи, яку нам дали наші визволителі.

Астров знав: «Шаміль» не перебільшує. Все своє свідоме життя він проповзав по землі справжнім гадом, злим, слизьким і лукавим. Свідченням тому була його автобіографія, що зберігалася за сімома печатками в сейфі документів агентури.

…Ягорів батько промишляв окупованим в «інородців» за безцінь у сибірській тайзі хутром, краденим золотом, кіньми. Син, ледь досягши чотирнадцяти років, став його правою рукою. Жовтневу революцію Ягорів батько вирішив «перебути» в рідному селі поблизу Іркутська. А Ягор, на той час уже солдатського віку, зустрів революцію «в штики» у буквальному розумінні цього слова. Не було в Сибіру, а потім і на Далекому Сході ворожого Радам «уряду», якого не підпирав би він своєю зброєю. Погинули білогвардійські «правителі» — став кочувати по бандах. Побував у фон Унгерна, атамана Семенова, а в роки непу знову прийшов до батька. Продавши награбоване добро та приховане старим золото, сімейка відкрила в Іркутську м'ясну крамницю.

Широко, як завжди, по-купецькому, погуляв у трактирі якось старший непман, і віддав богові душу. Молодший заходився спекулювати. За це був засуджений. Зумів утекти. Два тижні блукав по тайзі, потім зустрів мисливця. Вбив його, заволодів рушницею, знайшов стару хижу. Перебув тут зиму, продав награбоване хутро, приодягся і з паспортом убитого подався в Донбас. Одружився там, загосподарював. Та скільки вовка не годуй…

Усю ненависть до радянського ладу, всю жагу помсти, яку назбирав у куркульську свою карнавку, «Шаміль» тепер виливав на партизанів, підпільників і просто людей, які не співробітничали з окупантами. Нарешті, потрапив у розвідшколу і тут вдосконалив злочинне ремесло.

У нечисленний за складом, але добре організований партизанський загін «Шаміль» пробрався під машкарою столяра, колишнього майстра виробничого навчання в школі ФЗУ. З різними кустарними виробами, ніби на базар, ходив він у розвідку. Насправді ж Ягор використовував ці виходи з табору для відвідування Долла. Поступово з інформацій «Шаміля» штаб «корпусу» дізнався про