Читати книгу - "В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський"

Першим закидався агент «Азов». Під цією кличкою приховувався міцно збитий молодик, років двадцяти п'яти, колишній старшина надстрокової служби. За військовою професією — зв'язківець. Вибір був не випадковий. «Азов» мав з'явитися на ринку міста Амвросіївки під виглядом спекулянта, який, хоч і дуже приховано, все ж ризикує торгувати забороненими товарами: електробатареями, акумуляторами, радіолампами.

Підступність цього задуму полягала в тому, що підпільники та партизани завжди відчували потребу в деталях для приймачів, передатчиків. Отже, на таку заманливу принаду мали обов'язково клюнути. Далі події могли розгорнутися в двох напрямах. Припускалася можливість, що партизани запросять «Азова» до свого табору. Звідтіля він підкаже карателям зручний момент для повного знищення загону. Варіант другий: партизани «спекулянтові» з самого початку не довіряють, але товар черрз гостру потребу все ж купують. Тоді до покупця негайно чіпляється «хвіст», вистежує його адресу. Вона стає кінчиком нитки, вхопившись за який, можна дібратися до клубочка.

…Сьогодні «Азов» у Астрова втретє і востаннє. Він уже напам'ять, як вірш, вивчив написані для нього командиром «корпусу» легенду і завдання. Начальник розвідки повинен лише перевірити його повну готовність, дати пароль для зв'язку з амвросіївською поліцією та СД. Але моряк по змозі відтягує цей момент. Мозок свердлить одна думка: як знешкодити «Азова»? Та хто довів, що хлопець, який сидить по той бік столу, запродався німцям? Але й відпускати старшину до Амвросіїв ки, не впевнившись у його справжніх намірах, теж небезпечно — це може коштувати життя багатьом радянським людям.

Лишалося єдине: переконати «Азова» чи, зрештою, примусити працювати на радянську розвідку. Втім і цьому варіантові заважали численні «але». Серед одинадцяти кандидатів на перевербовку — старшину знали найменше. В розвідшколі він тримався окремо, ні з ким не приятелював. Та ніхто, власне, і не шукав контактів з цією притаєною, замкненою, неговіркою людиною, від якої тільки й можна було почути односкладні «так» чи «ні». Вчився ж добре, міг похвалитися дисциплінованістю і з точки зору командування школи заслуговував на позитивну характеристику. Саме така і зберігалася в його особистій справі.

Ось чому під час останнього відвідання Клинченком Будьоннівки, коли Микола з Павлом обговорювали в деталях план перевербовки одинадцяти, з «Азовим» вирішено було говорити в останню чергу. І то через третіх осіб. Завдання він теж мав одержати пізніше за інших. Але Долл своїм втручанням, сам того не знаючи, переплутав радянським розвідникам карти.

Де ж вихід? Астров роздумував. Швидко минав час. Скоро «спекулянтові» до Амвросіївки вирушати, а Павло не знає, як розпочати таку потрібну й відповідальну розмову. І він, ніби так, з простої цікавості, спитав «Азова»:

— Слухай, Сашко (Олександр — справжнє ім'я «Азова»), ти, випадково, не з блатняків?

— Я вже звик до образ, гер начальник, тільки не розумію, що саме дало вам привід поставити мені таке запитання. Невже знову перевіряєте? Я ж, здається, пройшов уже всі, так звані, фільтри, — відповів Сашко.

Але в очах його Астров прочитав: «і до образ ніколи не звикну, і прощати їх не збираюсь!».

— Пробач, друже, що мимоволі зробив тобі боляче!

Та знати все про підлеглих — мій обов'язок. Давно хотів спитати, звідки це в тебе. Куля такого візерунку не випише, осколок — тим більше… Виходить — ніж…

Олександр зрозумів, що йдеться про глибокий червоно-сизий шрам, який починався у нього під правим вухом, перетинав щоку, заходив півколом на шию і закінчувався аж на підборідді.

— Може абверові навіть у провокатори красунчики потрібні? — в'їдливо, хоч і зовсім спокійним тоном мовив старшина. — Тоді поверніть мене до табору. Смерть, принаймні, — наречена не вередлива. Ну, а щодо ножа — ваша правда. Тільки претензії пред'являйте самому собі. Це мене німець так, штиком…

— У таборі?

— Ні, під час рукопашного бою…

— Он як? Непоганим солдатом, мабуть, був…

Старшина замислився. Астров тим часом заглибився в папірці особистої справи агента і, ніби раптом нара-зившись на щось досі невідоме йому, кинув:

— А ми з тобою, Сашко, виходить, мало не земляки.

— Яким чином?

— В одному таборі бідували, з одного казана баланду хлебтали. Тебе ж, виявляється, до школи з Маріуполя брали, з-під Шлакової гори?

— Ну, що ж, це робить мені честь, — ледь приховуючи сарказм, відповів «Азов». — Хоч, щиро кажучи, таким способом я міг би зарахувати до числа земляків усіх солдатів армій світу!

— Не розумію…

— Аякже, всі ми на одному сонці онучі сушили!

— Важкий у тебе характер, Олександре!

— Про це теж у папірцях сказано?

— Вгадав! І хоч не маю права робити цього, прочитаю тобі кілька слів. А ти слухай і на вус мотай: «…Похмурий, мовчазний. Для розвідника годиться, якщо навчиться контактувати з людьми…». Так про тебе уповноважений СД у таборі писав. І мав рацію.

— Побував би він, розумник, у моїй шкурі…

— Я тебе розумію, Сашко! Ми ж люди однієї долі, одного багаття, якщо можна так сказати. Не пощастило нам на війні!

«Азов», відчувши, що розмова все більше переноситься в площину політичну, запручався і зробив нову спробу вибратися на безпечніший грунт:

— Якщо говорити по щирості, гер начальник, нам з вами все-таки пофортунило. Лишилися живими! Німці, спасибі їм, випустили нас із табору, нагородили довір'ям, а там, диви, і війні кінець. Хіба це не везіння?

— Все, Сашко, залежить від того, звідки дивитися. Живі, кажеш. І хробак живе. Я такого черв'яка знаю. Його для принади на гачок напнули, а він заволав: «Дивіться, люди, і заздріть! Я живий, живий і в рибалки довір'я маю». Тьфу! В мене про тебе, Сашко, інша думка була. Помилився. Сплутав божий дар з яєшнею. В одному ти маєш рацію: війні скоро кінець. І переможці після Сталінграда теж уже визначилися. Це ті, з ким ми бойове хрещення приймали. Вони живі додому повернуться. А ми з тобою куди? Здохнемо попід чужими тинами. Нікому буде й поплакати над нами. Ось так-то, гер хробак! А може, настав час і нам подумати про вихід