Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Будь ласка, як скажеш, — Ґанелон був нерухомий, ніби статуя.
— Ви серйозно? — запитав козлорогий.
— Зараз побачиш! — крикнув я, кидаючись до нього.
Та він не забажав фехтувати зі мною. Натомість зробив те, чого навіть найдурніший фехтувальник не дозволив би собі.
Він метнув у мене меч вістрям уперед, як блискавку. Звук цього польоту був оглушливий, наче грім. І зовні відлунням прокотивсь оглушливий гуркіт грози.
Я відбив меч Ґрейсвандіром, як звичайний удар. Клинок увіткнувся в долівку і спалахнув сліпучим сяйвом. Знадвору йому відповіла не менш сліпуча блискавка.
На мить кімнату освітило сяйво, разюче, наче магнієвий спалах, й одразу ж козлорогий міцно схопив мене.
Він притиснув мої руки мені до боків і торохнув рогами в забрало — раз, потім другий...
Я напружив усі сили, й хватка козлорогого почала слабшати.
Тоді я випустив Ґрейсвандір з рук, рвонувсь — і звільнився від його захвату.
Несподівано наші очі зустрілися.
Ми вдарили разом — і разом відскочили.
— Володарю Амбера! — гукнув козлорогий. — Чому б'єшся проти мене? Ти ж сам відкрив для нас дорогу в ці світи...
— Відкрив, а тепер шкодую, що був нерозважливий, і хочу виправити помилку.
— Надто пізно — і місце для такої справи ти обрав дуже дивне, — ній знов ударив, до того ж так стрімко, що я не встиг закритися від удару. Мене відкинуло назад і вдарило в стіну. Швидкість у нього була просто вбивчою.
Він підняв руку, накреслив у повітрі якийсь знак, і перед моїми очима постало видіння — Двір Хаосу. Моє волосся стало дибки, й крижаний вітер обпік мені душу, коли я зрозумів, що накоїв.
— Бачиш? — сказав козлорогий. — Ти пустив нас сюди. Допоможи нам тепер, і ми воздамо тобі все, що належить тобі.
Якусь мить я вагавсь. Ану як сказане — правда, і він справді може це зробити. Аби лиш я погодився на його умови.
Та коли все мине, козлорогий буде моїм заклятим ворогом. Ставши союзниками на хвилину, ми вчепимося в горло одне одному відразу ж, як кожен з нас отримає те, чого хоче, а темні сили на той час будуть іще могутнішими. І все ж таки, якби мені заволодіти містом...
— То що, домовилися? — запитав він. Голос його був різким та схожим на козляче мекання.
Я подумав про Тіні, про інші світи, що лежали за Тінню...
Мої руки повільно потягнулися вгору, розстібнули ремінець на шоломі... Тоді я відкинув його, і козлорогий начебто розслабився.
Гадаю, Ґанелон у цей час просувався вперед.
Я довгим стрибком дістав козлорогого і вбив його у стіну.
— Ні! — крикнув я.
Пальці його — такі, як у людини, — намацали мою шию тоді, коли я вчепився йому в горло.
Я щосили стиснув пальці на шиї чудовиська і почав викручувати її. Мабуть, те саме робив зі мною козлорогий.
Щось хруснуло, ніби суха гілляка. Не знаю, чия шия зламалася, його чи моя, а от те, що шия в мене боліла, це точно.
Розплющивши очі, я найперше побачив над собою небо. Мене поклали горілиць на ковдру, постелену на землі.
— Боюся, він збирається жити далі, — почувся голос Ґанелона, і я повільно повернув голову в його бік.
Він сидів на краєчку ковдри, меч тримав на колінах. Поряд із Ґанелоном була Лоррейн.
— Як справи? — запитав я.
— Ми перемогли, — сповістив Ґанелон. — Як ти сказав, так усе й сталося. Коли ця тварюка сконала, усе закінчилось. Їхні люди попадали мертві, а тварюки згоріли.
— От і добре.
— Сиджу оце тут та й думаю: куди поділася моя ненависть до тебе?
— Є якісь міркування?
— Я б не сказав. Може, тому, що ми з тобою схожі. Не знаю.
Я всміхнувся Лоррейн.
— Як добре, що твоє пророцтво влучило пальцем у небо. Битва вже закінчилась, а ти жива.
— Смерть уже тут, — мовила вона, не відповідаючи на усмішку.
— Тобто?
— Люди досі розказують, як лорд Корвін скарав на смерть мого діда: його привселюдно волочили кіньми, а потім четвертували за те, що він очолив одне з перших повстань проти лорда.
— То був не я, — сказав я дамі, — а одна з моїх тіней.
Проте Лоррейн лише похитала головою:
— Корвіне з Амбера, я є тим, ким я є.
Сказавши це, вона підвелася й пішла.
— Що це було? — поцікавився Ґанелон, зовсім не звернувши уваги на слова Лоррейн. — Ота потвора, котра була у вежі, — вона хто?
— Моє породження, одна з тих тварюк, яких я накликав, наклавши на Амбер прокляття. Цим відкрив потворам, котрі живуть по той бік Тіні, шлях у справжній світ. Вони відшукують найлегші дороги та стежки і йдуть ними в Амбер. Тут за таку дорогу правило коло. В інших місцях воно може виглядати зовсім інакше. Той шлях, який тягнувся через вашу тінь, я закрив. Тож тепер можеш жити й не тужити.
— Це тому ти тут?
— Ні, — сказав я. — Якщо чесно, то ні. Я йшов на Авалон, коли мені зустрівся Ланцелот. Не кидати ж його напризволяще, на смерть! Я приніс його сюди, ну а тут, крок за кроком, засмоктала мене ця історія, тим паче, що і я приклав до неї руку.
— На Авалон? Отже, ти казав неправду, він не знищений?
Я заперечно похитав головою.
— Не зовсім так. Наш Авалон загинув, але в Тіні я можу відшукати якусь його подобу.
— Візьми мене з собою...
— Ти при своєму розумі?
— Так, просто хочеться ще раз поглянути на землю, звідки я родом, навіть якщо це мені чимось загрожуватиме.
— Я не маю наміру там жити, — попередив я, — а готуватимуся до війни. Є в Авалоні рожевий порошок, яким ювеліри шліфують каміння. Якось в Амбері я ненароком з'ясував, що у вогні він вибухає. Отже, йду, щоб роздобути цього порошку, наробити рушниць і озброїти ними військо. Ми візьмемо Амбер, і я нарешті отримаю трон, на який претендую.
— А ті тварюки, котрі живуть за Тінню? Ти про них казав...
— Опісля займуся ними. Коли ж програю, то цим доведеться зайнятись Еріку.
— Ти колись казав, що він випалив тобі очі та
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна», після закриття браузера.