Читати книгу - "Служниця, Фріда МакФадден"

мати цілі волосинки. З коренем… інші не рахуватимуться.

— Ні, будь ласка! — Я смикаю себе за волосся цього разу ще дужче, на очі навертаються сльози, але в пальцях лишається тільки декілька

волосинок. — Я зараз усе зроблю! Зажди!

Але він не збирається чекати. Він іде. Його кроки затихають.

Я вже зрозуміла, що жодні крики й гупання у двері не спроможні

змусити його повернутися. Тому немає сенсу марнувати сили та

погіршувати й без того нестерпний головний біль. Треба зосередитися

на тому, щоб він отримав те, що хоче. Тоді я повернуся до своєї

доньки. І втечу із цього будинку назавжди.

РОЗДIЛ СОРОК ПЕРШИЙ

До сьомої години я виконую його завдання.

Двадцять волосинок я видобула, знову й знову проводячи

розчепіреними пальцями крізь волосся. Аж тоді зрозуміла, що решту

доведеться висмикувати по одній. І от вісімдесят з гаком разів я

стискала пальцями волосинку, зосереджувалася й смикала. Я

спробувала була повисмикувати кілька волосинок за один раз, але біль

був просто нестерпний. На щастя, волосся в мене здорове, тому

більшість волосинок висмикувалися повністю, з волосяною

цибулиною включно. Одразу після народження Сесілії волосся було

таке ламке, що мені довелося б обскубати себе повністю, перш ніж

вдалося б видобути достатню кількість придатних волосинок.

Коли стрілки годинника підповзають до сьомої, я сиджу на лежанці, стискаючи конверт, у якому лежить сотня моїх волосинок. Я вже

дочекатися не можу, коли віддам йому той конверт і вийду звідси. А

відтак він отримає від мене папери на розлучення. Хворий покидьок.

— Ніно?

Дивлюся на годинник. Рівно сьома. Він дуже пунктуальний, слід

віддати йому належне.

Схоплююся з ліжка й притискаюся обличчям до дверей.

— Я все зробила, — кажу я.

— Підсунь конверт під двері.

Пхаю конверт у шпарину під дверима. Уявляю, як він стоїть там, із

того боку дверей. Як відкриває конверт, як вивчає волосяні цибулини.

Мені начхати, що він далі робитиме, головне, щоб випустив мене. Я ж

зробила те, чого він від мене вимагав!

— Усе? — питаю я.

Горло в мене пошерхле аж до болю. За день я допила ті дві пляшки

води, другу — протягом цієї останньої години. Коли я звідси вийду, вихилю п’ять склянок води. І попісяю у справжній унітаз.

— Хвилинку, — озивається він. — Я перевіряю.

Стискаю зуби, намагаючись придушити розлючене буркотіння в

шлунку. Я вже добу не їла, від голоду в мене паморочиться в голові. Я

вже в тому стані, коли навіть власне волосся здатне чудово смакувати.

— Де Сісі? — видихаю я.

— У манежі внизу, — озивається він.

Ми створили їй величезний безпечний манеж у вітальні, де вона

може гратися без ризику забитися. То була ідея Енді. Він такий

дбайливий.

Ні, він не дбайливий. Це все була мана. Ілюзія, вистава.

Він чудовисько.

— Гм… — чую голос Енді.

— Що? — хрипко питаю я. — Що таке?

— Розумієш, — озивається він. — Майже всі волосинки мені

підходять, але на одній немає волосяної цибулини.

Покидьок.

— Гаразд. Зараз я висмикну ще одну.

— Боюся, так не піде, — зітхає він. — Ти мусиш переробити наново

геть усе. Я прийду з перевіркою вранці. Сподіваюся, доти ти підготуєш

для мене сотню цілих, з волосяними цибулинами, волосинок. Бо

інакше нам доведеться ще трохи над цим попрацювати.

— Ні!

Але кроки його віддаляються, і я розумію, що він справді йде.

Залишає мене тут без їжі й води.

— Енді! — Голос мій хрипкий і ледь гучніший за пошепт. — Не роби

цього! Будь ласка! Будь ласка, не роби цього!

Але він уже пішов.

***

Я висмикую другу сотню волосинок перш ніж лягти спати — а що, як він повернеться? Але він не повертається. Я про всяк випадок

висмикую додаткові десять волосинок. Зараз вони чомусь

висмикуються легше, ніж спочатку. Я майже нічого не відчуваю, вискубуючи чергову волосинку.

Усе, про що я здатна зараз думати, — це вода. Їжа й вода, але

переважно все ж таки вода. І, звісна річ, Сесілія. Я не впевнена, чи

побачу її знову. Я не знаю, скільки людина здатна витримати без води, але, здається, не дуже довго. Енді присягався, що випустить мене, але

що, як він збрехав? Що, як мені судилося померти тут, на горищі?

А все через те, що забула сходити до перукаря.

Коли я поринаю в сон, сниться мені ставок. Я занурюю в нього

обличчя, але вода вислизає. Щоразу, коли намагаюся відпити ковток, вода відсувається. Це просто якісь пекельні тортури.

— Ніно?

Мене приводить до тями голос Енді. Я не впевнена, спала я