Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"

Розділ 7

Почувши новини, принесені Мюрадом, Жан-Батіст зрозумів, що партію програно. Союз консула з Пашею — будь то лише випадковий збіг інтересів, чи справжня згода — руйнував усі шанси довести амбасаду до Версалю. Якщо Мюрад погодиться передати послання консулові, той донесе його до Короля, перекрутивши, як йому заманеться, та й не варто було розраховувати, що дипломат хоч якось сприятиме інтересам Понсе, якого він зневажав.

Стільки зусиль, усі ці дні в дорозі, ці випробування, виявляється, були ні до чого. Жан-Батіст мало не поринув у відчай, коли до нього надійшли одна за одною дві добрі новини, які, нічого не змінивши у віддалених перспективах, одразу налаштували його на близьке щастя.

Тієї миті, коли він у затінку тераси сперечався з метром Жюремі та, роздивляючись на справу то з одного, то з іншого боку, знаходив подорож до Версалю цілком неможливою, стражник консульства приніс йому записку від месьє де Майє. Той запрошував «сіра Понсе» назавтра на вечерю на честь «його превосходительства представника Його Величності короля Абіссінії». Список запрошених додавався. Єдиним, що зацікавило в ньому Понсе, було таке: «Монсеньйор консул Франції, мадам де Майє та їхня дочка».

Трохи згодом у вікні свого будинку з’явилася Франсуаза, зіскочила на терасу та переповіла Жану-Батісту план, якого він мав чітко дотримуватися, якщо хотів поговорити з Алікс наодинці після урочистої вечері. Виконавши це доручення, Франсуаза ще покрутилася в будинку чоловіків, щоб, як вона казала, перевірити, чи не треба їм чогось. Вона наважилася зійти на перший поверх, куди метр Жюремі пішов колотити свої суміші. Він привітав її буркотінням, і бідолашна жінка хутко піднялася назад, мовчки пройшла повз Понсе та зникла тим шляхом, яким прийшла.

Упродовж наступного дня Понсе, який з мукою рахував години в очікуванні вечері, ховався в своєму будинку. Опівдні він наніс візит Мюрадові та обговорив з ним усі подробиці його поведінки ввечері в консульстві. Жан-Батіст побоювався, щоб цей перший вихід у світ не дав консулові нових підстав заперечувати можливість його появи при дворі. Потім він повернувся до себе, та передоручив приймати відвідувачів метру Жюремі, ще більш непривітному, ніж завжди. Цікавість купців дійсно дуже зросла, і кожний волів тепер розважитися розповіддю про подорож аптекаря, тим більше, що її поки що ніхто не чув, і що день по дню його мовчання додавало йому ціни. Отець Плантен теж приходив тричі. Метр Жюремі не дав йому ступити на поріг, і єзуїт товкся, зазираючи протестанту за плечі, щоб розглядіти хоч якусь із таємниць цього дому. Отець Плантен гірко скаржився, що Мюрад також не хотів нікого приймати, і додавав при цьому, що таки хотів би вислухати розповідь про смерть отця де Бревдана. Метр Жюремі стримував себе, щоб не викинути єзуїта геть, і слухав це лементування досить ввічливо, але не ворушив ані пальцем.

Нарешті наблизився час вечері. Жан-Батіст одягнувся: хоч одежа, яку він купив у корсарів, у звичайний час трохи перевищувала належну пишність, до теперішніх обставин вона як раз підходила добре. Метр Жюремі сказав йому, що він неперевершений. Понсе побачив у очах свого друга якийсь смуток — звісно, не через те, що він залишався осторонь від веселощів, які не дуже полюбляв, але, напевно, через те, що був зараз у такому собі вимушеному підпіллі, нібито всі зусилля, усі небезпеки та успіхи цих місяців шляху були чимось таким, у чому було соромно зізнаватися, що він мав приховувати, як приховував оту просту та невинну віру, яку сповідував усе життя.

Понсе, йдучи до консульства, думав, що має виправдати свого друга, та дійшов висновку, що знайде найкращі засоби для цього у Франції. То була ще одна причина добиватися цієї амбасади до Версалю. На жаль, він бачив, що така можливість віддалялася від нього все далі.

Месьє де Майє, аби гідно прийняти посланця Негуса та якось винагородити його за відмову в тому, на що він сподівався, обставив вечерю з великою урочистістю. На сходинах ганку стражники, одягнені яничарами, велично хитали кривими шаблями, складаючи почесний караул запрошеним на вечерю. Незлічена кількість свічок, розставлених на люстрах, освітлювала передпокій та прийомні зали, змушувала блищати золото рам, лак паркету, підніжжя підсвічників та навіть мідні гудзики лакеїв. Жінки з блаженством поринали у це штучне світло, про яке їм було добре відомо, що воно прикрасить їх, надавши сяяння коштовностям та очам, оточивши риси сяйливим серпанком. Ці колоніальні пані, здебільшого гідні дружини купців, часто робили хаотичні світські кар’єри, початкові та, зазвичай, найдовші періоди яких проходили за прилавком крамниці або навіть на сцені мандрівного кабаре. Коли їх чоловіки-авантюристи здобували собі багатство в Каїрі, вони нарешті мали змогу втамувати свою бездонну жагу респектабельності. Вони скуповували в євреїв завезені контрабандою коштовності та замовляли арабським швачкам дванадцяти років, котрим нічого не платили, копії модних паризьких суконь. Ці прикраси та шати вельми запізно зустрічалися з тілами, в яких давно вже відібрали свіжість праця та жадібність. Але дія розкоші, яка, власно, і робить останню такою привабливою, полягає в тому, що вона надає людям схожості з речами, якими вони володіють — отже, подагрик, який їде в гарному кабріолеті, набуває вправності своїх коней, а жінка, молодість котрої вже давно пройшла, робиться на один вечір такою ж свіжою, блискучою та гнучкою на вигляд, як органді, в яке вона загорнута, і яким без сорому зачіпляє за ноги чоловіків.

Прибувши одним з останніх, Жан-Батіст привітав консула, який зустрічав своїх гостей у передпокої, а потім занурився в море тафти, перлин та коштовностей, щоб відшукати серед них єдину, яка мала для нього ціну. Для такого особливого випадку усі кімнати першого поверху були відчинені: звичну прийомну залу де, як завжди, в усій своїй величі висів портрет короля, та звідки було забрано бюро консула, подовжувала інша зала, звичайно закрита з міркувань ощадливості, та в якій цього вечора накрили столи. Алікс там не було. Нарешті Жан-Батіст знайшов її в кімнаті, про існування якої раніше й не підозрював. То був маленький музичний салон, де вечорами любили сидіти пані. Поруч із вікном, що відкривалося в сад, притулився до муру маленький зелений клавесин, прикрашений сценою з селянського життя. Алікс стояла перед невеличким каміном, над яким було дзеркало-трюмо, отже Жан-Батіст, увійшовши, одразу побачив її саму зі спини та