Читати книгу - "Звільни мене опівночі, Айрін Ван"

 Щоб хоч трохи відвернути мою увагу від подій вчорашнього дня, Олеся пропонує навідатись до міста й прогулятись, як у старі добрі часи. Колись такі прогулянки в її компанії й справді мені допомагали, тільки обставини були іншими, а всі наші проблеми не виходили за рамки звичайної людської буденності, яка тепер здається такою недосяжною. Зараз, дивлячись на все це, наче зі сторони, усвідомлюєш наскільки ми можемо переоцінювати власні проблеми й настільки вони мізерні в порівнянні із тим, що ховається в тіні нашої наївності стосовно віри в те, що ми достатньо добре знаємо світ, в якому живемо.

 Відмовлятись від пропозиції подруги, з моєї сторони, було б нерозумно. Я не хочу, щоб страх керував моїм життям, а саме це він зараз намагається робити, змушуючи мене боятись кожного шереху в домі. Я, наче в його полоні, з якого так важко звільнитись. Та мені не подобається відчувати себе полохливим мишеням, на котрого полює кіт. Я звикла боротись за власне щастя, тому не дозволю загнати себе в глухий кут й позбавити права вибору, який для мене очевидний. Я не припиню боротись за Керана.

 Даріус досі на мене злиться, хоч й намагається це приховати. Тому це ще одна причина, яка змушує мене без зволікань й довгих умовлянь погодитись на поїздку до міста. Чим більше часу я проводжу в його компанії, тим чіткіше усвідомлюю, що не зможу виконати його прохання, тільки не знаю як йому про це повідомити. Більш ніж впевнена, що моє рішення йому не сподобається, тому відтягую цей момент до останнього. Та часу залишається не так вже й багато. Я впевнена, що не буває вбивства, яке можна було б виправдати, навіть під таким світлом у якому це намагається виставити Даріус.

 Я не можу сказати, що моє ставлення до нього кардинально змінилось в кращу сторону, адже минулого не повернути. На його совісті досі життя людей, яких я добре знала і які були мені небайдужими, а ще сльози їх рідних. Та за час проведений під одним дахом я встигла помітити, що десь глибоко всередині він все ж залишається тим Даріусом, яким був до зустрічі зі смертю. Йому не чужі емоції й він досі може відчувати, хоч й робить все, щоб це поховати на дні своєї проклятої душі. Звісно, це його не виправдовує, та дарує якусь крихітну надію, що в кінцевому результаті він все зробить правильно й зможе спокутувати власні гріхи. Або я просто хочу так думати, намагаючись побачити те, чого насправді бути не може. Час покаже й розставить все на свої місця.

 До міста ми добираємось на таксі, яке для нас зголосився викликати Даріус. Схоже він й сам не проти трохи «перевести дихання» від постійної моєї присутності в його житті. Я для нього, наче постійне ходяче нагадування про те, як він вчинив зі своєю сестрою. Зі мною його проблеми зросли вдвічі, а рішення, які раніше здавались цілком очевидними, вже такими не здаються, як в принципі й для мене. І це стосується не тільки його звільнення, якщо вбивство можна так назвати.

  Якби я не хотіла, щоб ця прогулянка допомогла мені забутись й трішки розслабитись, та навіть тут мене не покидає відчуття переслідування і присутності того, хто за незрозумілих для мене причин бажає доповнити мною свій проклятий витвір мистецтва. Я не знаю чи сприймати це буквально, чи він мав на увазі щось інше, та суті це не змінює. Не легше й від розуміння того, що я тут чужа й страшенно сумую за домом. Хоча й важко сказати де зараз мій дім. Ще й Керан вже дві ночі не з’являється. Я боюсь, що це якось пов’язано із появою темної постаті із його минулого тепер вже й у моїй реальності.

— Схоже, що це не дуже допомагає, — вириває мене із полону роздумів голос Олесі, котра не помітивши моєї зацікавленості організованою екскурсією містом робить власні, доволі влучні висновки.

— Пробач, що зіпсувала тобі враження. Знаю, як ти мріяла колись про подібні подорожі. Просто ніяк не виходить позбутись відчуття, що за нами слідкують.

— Якби це було так, я б відчула. Ти ж знаєш, що тепер у мене загострені усі відчуття, — намагається мене заспокоїти, та виходить не дуже.

— В Даріуса також не виходить відчути присутність моторошного незнайомця, — зауважую на цій не менш важливій деталі, яка ставить під сумнів її запевнення.

— Я не дозволю нікому тебе образити.

— Знаю, та я більше хвилююсь за тебе. Вже скоро повня і ми навіть уявлення не маємо, що на нас очікує попереду. Я не хочу тебе втратити. Поява таємничої постаті з їх минулого тільки все ще більше ускладнює. Нам невідомо яку роль у всій цій історії повинна зіграти я і мене це неабияк непокоїть.

— Хіба ми з тобою колись опускали руки перед труднощами? Ось і зараз не час, — розвертає мене обличчям до себе й змушує подивитись їй у вічі, та в цей момент я помічаю постать Ленхарта неподалік. — Що з тобою? Кого ти там побачила? — зауважує, що мій погляд спрямований зовсім не на неї, а через її плече.

— Нам потрібно негайно повертатись, — хапаю Олесю за руку й намагаюсь якомога швидше змусити її прислухатись до мене.

— Ти не поясниш мені, що відбувається? — робить спробу прослідкувати за моїм наляканим поглядом.

—  Вони вже в місті. Ленхарт тут.

 Водночас мене охоплює радість від усвідомлення того, що я зможу нарешті побачитись із Кераном й жах, що ця зустріч може бути останньою. А ще мені відомо, що Ленхарт хоче позбутись від Олесі. Він не стане навіть слухати, що є шанс її повернути. Саме це змушує мене якомога швидше забрати звідси подругу й проігнорувати появу Ленхарта, якби я не хотіла побачитись із Кераном прямо тут й зараз.