Читати книгу - "Як Не вийти заміж за бога, Катаріна Рейніс"

Привіт! Мене звуть Майя, мені шістнадцять, і зараз я розповім вам свою історію. Історію дівчини, яку збиралися згодувати жахливому та кровожерливому Морському богу…

Коли почалася ця варварська традиція, вже ніхто й не згадає. З древніх часів раз у покоління королівська родина віддавала наймолодшу доньку стародавньому Морському богу, аби забезпечити країні кілька спокійних десятиліть. Чому чудовисько надавало перевагу саме принцесам, це вже інше питання. Особисто мені здається, що це звичайнісінька забаганка, а не якийсь там делікатес! Навряд чи, запропонувавши ненажерливому божеству вродливу, ошатно вбрану селянку, воно її виплюне? Чи, не приведіть боги, вдавиться? Дурість якась! Впевнена, світських бесід під водою вони точно не ведуть!

Щоправда, після того, як імператорський трон зайняв Ізмір Каррітер Азарійський та його дружина, традицію начебто скасували… офіційно. Насправді ж, згодовувати божеству вирішили нікому не потрібних бастардів. Їх не шкода, та й відбувалося все тепер, так би мовити, за зачиненими дверима.

Я - одна із таких бастардів! У мого батька, короля Талласії, Германа Фредеріка Жоффре було троє офіційних дітей від королеви та шість бастардів від різних коханок. Не пощастило тільки мені одній, адже рештою виявилися хлопчики. Росли ми усі разом, в окремому замку на півдні країни, серед високих скель з одного боку, та бурхливого моря з іншого. Насправді, місце хоч і було віддаленим від решти світу, проте менш прекрасним від цього не ставало.

Ми росли як звичайні діти. Часом бешкетували, часом навчалися, іноді навіть не билися між собою. Так-так, саме билися! Нехай мене і намагалися виховати, як справжню принцесу (ви ж пам’ятаєте, не освічене дівчисько застрягне у нього в горлянці), компанія з п'яти шибеників приблизно одного віку, мала значно більший вплив на формування моєї особистості. Нічого дивного, що до десяти років я стала неофіційним ватажком цієї маленької бандитської зграї.

Найбільше ми любили знущатися над вічно незадоволеними няньками та набридливими вчителями. То волосся матронам перефарбуємо в зелений, то в учительських підштаниках усі зав'язки підріжемо, щоб воно в самий невідповідний момент епічно сповзли, то шоломи у вартових клеєм змажемо… зсередини. В цілому, веселилися, як могли! Єдиний, кого ми ніколи не чіпали, це наш кухар. Не тому, що боялися, а тому, що від нього залежало, будемо ми лягати спати ситими, чи доведеться трохи поголодувати, доки образа не пройде.

Загалом, отак я й росла. Час від часу навідувався улюблений татусь, аби поцікавитися нашим здоров'ям. Звичайно, йому одразу ж доповідали про всі витівки, проте сердився він не довго, та й відчитував тільки хлопчаків. А як же я? А що з мене взяти? Про те, коли і як помру, до відома мене довели ще десь років у п'ять. Дурне дитя! Носилася замком, як навіжена, вихваляючись, як стану нареченою бога, і дивуючись сльозам старої Боні, єдиної визнаної нами нянечки.  А коли підросла... Що ж, не скажу, що змирилася, просто вирішила прожити час, який залишився, на повну котушку, а там видно буде!

Ось так і почалося моє повне несподіванок та пригод життя. Життя, в якому я вирішила, що вмерти встигну завжди, а от тікати потрібно просто зараз!