Читати книгу - "Будні феодала - 1, Олег Говда"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— А те, що Смоленський воєвода Юрій Королькович, таку людину вже відшукав, підмовив і до вас направив.
Староста буквально підстрибнув.
— Де ж такий Юда знайшовся? Знаєш його, ваша милість?
— Як не знати, якщо він зараз сидить перед тобою...
Староста онімів, а коваль — зреагував миттєво і метнувся до мене, як блискавка. Добре, я чекав цього і був готовий. Він ще тільки підводився, а я вже завалився на бік і пістоль вихопив.
— Тихо. Без дурниць. Старосто, вгамуй Степана. Він, звичайно, міцний чолов’яга, але куля і бика покладе. Подумай — став би я вам відкриватися, якби зі злим наміром завітав?
Погляд старого став осмисленішим.
— Гм… Теж правда. Ти... це... Степанку... сядь, заради Христа. І не скачи, як Сень з конопель. А ти, ваша милість, чим людей лякати, краще розкажи все за порядком.
— Так я й розповідаю… — перший раунд мій. Відсьорбнув ще з кухля і продовжив. — А здалеку почав, щоб ви зрозуміли: те, що запропонувати хочу, єдине рішення.
Коваль, схоже, взагалі багатослівністю не страждав, а староста промовчав — перейнявся, значить.
— Масляний брід доведеться спалити.
— Помилуй Бог, ваша милість! — вигукнув старий. — Це як же?!
— Так, щоб і ні в кого сумніви не зародилося. Не обов'язково всі хати, але ту — де втікачі ховалися і сусідські — вщент. Впевнений, шпигуни ляхів точно знають, де їх поселили і... можливо, навіть зараз за селом стежать.
Староста неспокійно зачовгався, явно борючись із бажанням озирнутися.
— І якщо я піду, нічого не зробивши, — тижня не мине, як Королькович про це дізнається. Це якщо у них поштових голубів немає. І що зробить воєвода? Правильно, пришле інших найманців. А ті вже попереджати вас навряд чи стануть. Розумієш?
Старий пригнічено кивнув. Потім, певно, думка майнула, і він підняв голову.
— Не треба палити! Я гінця до гетьмана відправлю, він охорону пришле. Ось ляхи і не сунуться більше.
— Чи вважаєш Хмельницького дурнішим за себе? — здійняв брови. — Що ж він цього досі не зробив? Пояснюю… По-перше, — скількох охоронців буде достатньо? Півсотні? Сотня? Полк? Де їх розселити, чим годувати? По-друге, — ворог завжди зможе прислати воїнів більше. Нападуть уночі. Захищати село, довкола якого навіть частоколу немає — все одно, що в засідку потрапити. Усі поляжуть. А по-третє, — війна близько, і немає у гетьмана зайвого загону козаків. Особливо таких, котрим як собі вірити можна. Десяток-два, може, й зібрав би з ветеранів і тих, хто доліковується, але це нічого не змінить. Немає надійнішого способу вберегти щось цінне, як сховати надійно.
— Так… — погодився з моїми аргументами староста. — Але, про це, ваша милість, ти поки що ні слова не сказав.
— Кажу. Ви будете мати цілий день, щоб підготуватися до від'їзду. Нікого не здивує, що я на село вночі нападу. Які хати палити самі вкажете. Але не менше п'яти... І кузню... теж було б непогано. Будь-який грабіжник з неї і почав би. Чоловіки нічого й не запідозрили б — звичайна річ, кузня спалахнула. Мабуть, не рідше ніж раз на рік горить, правда?
Степан кивнув головою.
— Ось… Кинулися б гасити вогонь. Тут їх і пов'язали б усіх. А потім по хатах пройшлися, домочадців та добро збираючи.
— Так виразно розповідаєш, ваша милість, що одразу видно — велику вправність у цій справі маєш… — з чогось вирішив шпигнути мене староста.
— Вгадав, старий. Різниця між ратною справою та розбійницькою тільки в тому, що ратники чужих б'ють, а розбійники всяких, — спокійно відповів я. — Слухай далі... Як хати запалають, зберемо обоз, ніби з полонених, худоби, вози навантажимо вашим скарбом, і підемо. У будь-який бік, куди вкажеш. Можемо вас хоч до Чигирина супроводити. Або до Полтави… Самі вибирайте, де осісти хочете та можете. А ось із цим — уже гінця до гетьмана висилай не гаючись. Трохи довірених козаків мати під рукою вам все ж не завадить. І чим швидше надішле вам гетьман на нове місце охорону, тим швидше я до Смоленська повернуся і повідомлю, що завдання виконано. А отже, більше сім'ю Хмельницького не шукатимуть.
Староста знову почухала потилицю, невпевнено на мене поглядаючи.
— Далі будемо ляси точити чи ділом займемося? День уже за полудень перевалив.
— Пробач, ваша милість, але дуже складно все виходить. Якщо правду кажеш — честь тобі й хвала. А якщо ні? Це що ж вийде? Чоловіки самі своє добро на вози покладуть, зв'яжуть один одного і разом із домочадцями віддадуться в твої руки… Хочеш — милуй, хочеш — у неволю жени. Не гнівайся, але страшно мені таке рішення ухвалити. Адже, якщо помилюся, навік проклятий буду.
Гм… Розумно. Цього я не врахував. Адже й справді, обман крутіше пріснопам’ятного МММ міг би вийти.
— Розумію і не ображаюся. Більше того — ось тобі засіб для спокою… — простяг старості руки. — В'яжи мене. І нехай Степан буде поряд невідлучно. Вирішиш, що обдурив — рубай голову або кулю в живіт. Як хочеш… Тільки не поспішай… — я широко перехрестився. — Бог мені свідок, добра вам бажаю і лукавства не задумав.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Будні феодала - 1, Олег Говда», після закриття браузера.