Читати книгу - "Трилогія смерті"

— З вами нічого, ви цілі, нічого?

Я, все ще відсапуючись, кивнув головою.

За ним підійшов Генрі, винюхуючи серед дощу небезпечні запахи, але не чуючи їх.

— З ним усе гаразд? — спитав Генрі.

— Живий, — мовив я, і так воно й було. — О Боже, живий.

— А де Гниляк? Я повинен угріти його раз за Фанні.

— Я вже угрів його, Генрі, — сказав я.

І кивнув головою вниз, на лев’ячу клітку, де за ґратами колихався, наче бліде желе, новий привид.

— Крамлі, — сказав я, — у нього повна хатина речових доказів.

— Перевірю.

— Де це ви в біса так довго були? — поцікавивсь я.

— Той проклятущий водій таксі сліпіший за мене, — Генрі намацав ногою бордюр каналу й сів обіч мене. Крамлі сидів з другого боку, і наші ноги звисали, мало не торкаючись темної води. — Ніяк не міг знайти поліційного відділка. Де він там, той бевзь? Треба б і його угріти.

Я хрипко засміявся. Із ніздрів у мене потекла вода.

Крамлі нахилився ближче й оглянув мене.

— У вас ніде нічого не ушкоджено?

Ушкоджено там, де ніхто ніколи не побачить, подумав я. Може, років через десять, якось уночі, воно й дасться взнаки. Сподіваюся, Пег стерпить, як я закричу раз чи два, — хоча б задля того, щоб мати змогу по-материнському втішити мене.

Ось зараз піду до телефону і зв’яжуся із нею. «Пег, — скажу я, — виходь за мене заміж. Сьогодні ж повертайся, негайно. Разом перебиватимемося з хліба на воду, але ж, Боже мій, ми житимем! Виходь за мене нарешті, Пег, і захисти мене від самотності».

І вона скаже «так» і повернеться.

— Ніде нічого, — відповів я Крамлі.

— Це добре, — сказав Крамлі, — а то хто ж би в біса прочитав мій роман, як не ви?

Я засміявся схожим на гавкіт сміхом.

— Ви вже вибачайте, — Крамлі похилив голову, засоромившись власної відвертості.

— Та якого біса… — я схопив його руку й поклав собі на потилицю, показуючи, де мені потерти. — Я ж люблю вас, Краме. І вас, Генрі.

— От чорт… — лагідно мовив Крамлі.

— Хай благословить вас Господь, синку, — сказав сліпий.

Над’їхала ще одна машина. Дощ уже вщухав.

Генрі глибоко втягнув повітря.

— Цей лімузин мені знайомий.

— Боже милий, — сказала Констанс Реттіґан, вистромившись із віконця. — Яке видовище! Чемпіон світу серед марсіян. Найвидатніший у світі сліпий. І незаконнонароджений син Шерлока Голмса.

Ми хто як відповіли їй, надто стомлені, щоб підтримувати розмову.

Констанс вийшла з машини й стала позад мене, дивлячись на воду.

— Усе кінчено? То він?

Ми всі кивнули головами, мов глядачі в якомусь опівнічному театрі, не в змозі відвести очей від темної води каналу, лев’ячої клітки й блідої примари, що колихалась і немов помахувала рукою з-за ґрат.

— Боже, ви ж змокли до рубця, застудитеся на смерть. Хлопця треба роздягти й зігріти. Я заберу його до себе додому, гаразд?

Крамлі кивнув головою.

Я поклав руку йому на плече й міцно стиснув.

— Шампанське спершу, пиво потім? — спитав я.

— До побачення у моїх джунглях, — відповів Крамлі.

— Генрі, — мовила Констанс, — поїдете з нами?

— Хай би ви й не хотіли, а поїду, — сказав Генрі.

Приїхали ще машини; полісмени готувалися лізти у воду й витягати те, що було в клітці; Крамлі попростував до Шренкової оселі; я стояв, увесь тремтячи, поки Констанс і Генрі стягували з мене мокру куртку, а потім допомогли мені залізти в машину, і ми поїхали нічним узбережжям серед зітхань високих нафтових вишок, залишаючи позаду темну, схожу на сарайчик, хатину, де чекали Шпенглер, Чингісхан, Гітлер, Ніцше і кілька десятків старих цукеркових обгорток; залишаючи позаду зачинений на ніч павільйон на трамвайній станції, де завтра знову сидітимуть зневірені старі чоловіки, дожидаючи останніх трамваїв століття.

Дорогою мені привидівся я сам у дванадцять років, що похмурого раннього ранку їхав на велосипеді, розвозячи людям газети. А трохи далі — вже старший, дев’ятнадцятирічний, що брів додому, натикаючись на стовпи, зі слідами губної помади на щоці, сп’янілий від кохання.

І вже перед тим, як ми повернули до арабського форту Констанс, назустріч нам прибережним шосе з ревом промчав інший лімузин. Він майнув повз нас, як блискавка. Невже то я в недалекому майбутньому? І зі мною Пег у вечірній сукні, бо ми повертаємося з танцювальної зали? Але той лімузин промайнув і зник. Майбутньому доведеться почекати.

А коли ми заїхали на піщанистий задвірок Констанс, я відчув просту радість сьогодення і найбільше щастя — жити.

Лімузин поставили на місце, і ми з Констанс чекали тільки на Генрі, коли це сліпий величним помахом звів руку.

— Відступіть убік, а то віддавлю ноги.

Ми відступили.

— Дайте сліпому чоловікові показати вам дорогу.

І він рушив уперед.

Ми залюбки пішли за ним.

Цвинтар для божевільних

Присвячую живим, кого люблю: СІДОВІ СТЕБЕЛУ, який підказав мені, як розплутати мою особисту тайну, й АЛЕКСАНДРІ, дочці моїй, яка після нас прибирала.

І тим, хто вже спочив: ФЕДЕРІКО ФЕЛЛІНІ, РУБЕНОВі МАМУЛЬЄНОВІ, ДЖОРДЖЕВІ ЦУКОРУ, ДЖОНОВІ ГАСТОНУ, БІЛЛОВІ СКОЛЛУ, ФРІЦОВІ ЛЕНҐУ, ДЖЕЙМСОВІ ВОНҐУГАУІ та ДЖОРДЖЕВІ БЕРНСУ, який відкрив мені, що я — письменник, коли мені було чотирнадцять.

А ще РЕЄВІ ГАРРІГОЗЕНОВІ — із причин очевидних.

1

Десь колись жили-були собі два міста в одному місті. Одне з них удалось ясне, а друге — темне. Одне невгамовно товклося цілісінький день, а друге ніколи й нізащо б не зворухнулося. Одне — тепле, ще й сповнене вічномінливого світла. А друге — холодне, ще й привалене брилами, щоб нікуди не втекло. Коли ж сонце щовечора опускалось за «Максимус-Філмс», то місто живих починало нагадувати цвинтар Ґрін-Глейдс, що близенько, через дорогу, котрий якраз і був другим містом — градом небіжчиків.

Коли ж гасло світло й припинявся усякий рух, а вітер, що обдував будівлі студії, прочахав, отоді начебто якась неймовірна печаль-меланхолія розливалася від парадних воріт міста живого по вже посутенілих авеню, добуваючись аж до того високого цегляного муру, який і розводив, одне від одного, оті два міста. І зненацька вулиці сповнювалися чимось таким невимовним, що про нього можна було сказати щось лише перегодом — як про спомин. Адже люди, відходячи до іншого світу, лишають по собі всілякі архітектурні надбудови, які кишать примарами неймовірних подій.

Бо й справді це було найнесамовитіше у світі місто, де