Читати книгу - "Малюк на мільйон, Тая Смоленська, Ая Кучер"

Емоції розпалюються, я все відчуваю гостріше і яскравіше.

Я тремчу від відчуттів, вони стають дедалі сильнішими. Так складно витримати, неможливо просто.

Я ось-ось помру, весь організм працює на межі.

Серце вистукує за сотню, легені стискаються. М’язи ніби пронизує голками. Господи!

В одну секунду все закінчується. Наповнює мене легкістю і спустошенням, свободою. У вухах шумить, але я все одно чую компліменти чоловіка.

Ледве розумію. Насолоджуюся імпульсами задоволення, що вщухають. Дамір завмирає. Його образ пливе перед очима.

Як же добре.

Ідеально.

Мені здається, що я відключаюся від надлишку відчуттів. Не витримую такого потоку насолоди.

Бо коли я знову розплющую очі, то Дамір лежить поруч. Притягує мене до себе, погладжує мій поперек. Я притискаюся ближче, бажаючи зігрітися.

Будь-яке збентеження зникло. Нерозумно соромитися після того, що щойно між нами було. Тим паче Дамір мій чоловік.

Чоловік.

Я подумки приміряю це слово, розуміючи, що воно нарешті відповідає правді. Повністю. Жодних сумнівів і жалю.

— Відпочинь, — пропонує він, коли я влаштовуюся на його грудях. — Тобі не завадить поспати. Ти виснажилася.

— І хто в цьому винен? — я навіть не намагаюся звучати серйозно, щасливо усміхаюся. — Але ж ти хотів мені щось показати. У плані, навіщось ми ж припливли саме сюди.

— Ще покажу. У нас уся ніч попереду. І не тільки для цього.

Від двозначності цієї фрази в мене метелики в животі тріпотіти починають. Я вже вся в очікуванні. І спати не так уже й сильно хочеться.

— Більше сумнівів не залишилося? — уточнює Дамір, перебираючи пасма мого волосся. — Я не дуже хороший у розмовах про почуття. Але сподіваюся, що зрозуміло доніс свою позицію.

— Я все одно ставитиму дурні запитання, — попереджаю, позіхаючи. — У мене гормони й…

— Питай. Тобі можна, Елю. Тобі можна все.