Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Гадаю, мені можна тішитися успіхами своєї фантазії: вельми делікатна, вона зуміла намалювати як цілком реальні життєві злигодні те, що вигадала сама, тобто вади в тій штучній споруді, яку мої персонажі зводили над собою і над своїм життям або яку зводили для них інші, одне слово — вади маски, поки вона раптом не виявляється зірваною.
Та ще більшої втіхи зачерпнув я з самого життя або, точніше, з хроніки подій через двадцять років після видання мого роману «Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль», що тепер знову виходить друком.
Коли він вперше вийшов у світ, то майже в одностайному хорі його критиків не було, певне, жодного голосу, який не картав би його за невірогідність.
Аж тут саме життя підкинуло мені доказ його правдивості, причому доказ цілком вичерпний, аж до деяких найхарактерніших подробиць, свого часу витворених моєю уявою без будь-чиєї підказки.
Ось що було надруковано в «Корр’єре делла сера» від 27 березня 1920 року:
ЖИВА ЛЮДИНА ПОКЛАДАЄ КВІТИ НА СВОЮ ВЛАСНУ МОГИЛУ
Днями розкрито дивовижний випадок: жінка перебувала в шлюбі з двома чоловіками, оскільки її першого чоловіка було визнано померлим, тоді як насправді він виявився живим.
Коротко розповімо передісторію цього випадку. В грудні 1916 року поблизу Кальвайрате кілька селян витягли з каналу «П’ять шлюзів» тіло чоловіка в светрі й коричневих штанях. Про це було повідомлено карабінерам, і поліція провадила розслідування. Невдовзі після цього труп опізнала Марія Тедескі, приємної зовнішності жінка років сорока, та двоє чоловіків — Луїджі Лонгоні та Луїджі Майолі. Усі вони посвідчили, що то Амброджо Казаті ді Луїджі, народження 1869 року, електротехнік, чоловік Марії Тедескі. Потопельник справді був дуже схожий на Амброджо Казаті.
Ті свідчення, як тепер з’ясувалося, не були некорисливі, що особливо стосується Луїджі Майолі та Марії Тедескі. Амброджо Казаті був живий! Він сидів у в’язниці з 21 лютого 1916 року за крадіжку. Ще перед тим він розлучився зі своєю дружиною, хоча юридично вони свого розлучення не оформили. Як минуло сім належних місяців, Марія Тедескі вийшла заміж вдруге, за Луїджі Майолі, і їй не довелося долати жодних бюрократичних перепон. Казаті відбув термін покарання 8 березня 1917 року і аж тоді довідався, що він… помер, а його дружина вдруге вийшла заміж і виїхала невідомо куди. Все це з’ясувалося, коли він звернувся до адресного бюро на площі Міссорі по довідку для дозволу проживати вдома. Чиновник у віконці немилосердно заявив йому:
— Але ж ви померли! Ваше законне місце проживання на кладовищі Музокко, загальна дільниця, № 44, могила № 550…
Усі протести чоловіка, котрий вимагав визнати його живим, виявилися марними. Однак Казаті має намір домогтися свого права… на воскресіння з мертвих, і коли в актах громадянського стану буде зроблено відповідне виправлення, другий шлюб його гаданої вдови стане недійсним.
Але ця дивовижна пригода аж ніяк не засмутила Казаті. Навпаки, він розвеселився і, прагнучи зазнати незвіданих почуттів, подався до своєї власної могили покласти на надмогильний горбок оберемок духмяних квітів і засвітити над ними лампадку.
Гадане самогубство в каналі; труп, витягнутий з води і опізнаний дружиною та іншими людьми, зокрема, чоловіком, за якого вона невдовзі вийшла заміж; повернення живого небіжчика і, нарешті, покладення квітів на свою власну могилу! Всі факти ті ж самі, тільки, ясна річ, без того узагальнення, що надавало окремому випадку загальнолюдського значення.
Мені не віриться, що синьйор Амброджо Казаті, електротехнік, міг прочитати мій роман і принести квіти на власну могилу, наслідуючи Маттіа Паскаля.
А тим часом у житті з його неперевершеною зневагою до будь-якої вірогідності може знайтися такий муніципальний чиновник і такий священик, котрі з’єднають у законному шлюбі синьйора Майолі та синьйору Тедескі, не поклопотавшись перевірити один-єдиний факт, про який легко було навести довідку, а саме: що перший її чоловік, синьйор Казаті, сидить у в’язниці, а не лежить у могилі.
Уява письменника, певна річ, була б надто вибаглива, аби такий факт знехтувати.
Тепер вона тріумфує, згадуючи про колишні закиди в невірогідності і маючи змогу показати всім і кожному, яку цілком реальну вірогідність здатне утнути життя навіть у романі, де воно, саме того не усвідомлюючи, наслідує мистецтво.
© Український переклад. Г. В. Бережна, 1991.
Оповідання
Чорний шаль
1
— Зачекай, — сказав Банді своєму другові д’Андреа. — Я її попереджу. А як знов упреться, заходь без дозволу.
Обоє були короткозорі і, розмовляючи, стояли майже впритул один до одного. Вони схожі були на братів: майже однолітки, подібні навіть статурою: високі, худорляві, прямі; все робили акуратно, з дріб’язковою ретельністю. І рідко траплялося, щоб, розмовляючи отак, один із них не поправив другому дужки окулярів на переніссі чи вузлика краватки; а як усе було гаразд, то не полічив би гудзиків на піджаку. Втім, говорили вони мало. І похмурість їхнього повсякденного життя читалася на їхніх блідих обличчях.
Вони виросли разом, училися в університеті, — тільки один на юридичному, а другий на медичному відділенні. Тепер удень їх розводила служба, але щовечора вони неодмінно прогулювалися, — там, де за околицею починалася довга алея, над урвищем.
Вони так добре вивчили один одного, що для порозуміння їм вистачало погляду, слова чи легенького кивка. Отож їхні прогулянки починалися з обміну короткими фразами, після чого друзі переважно мовчали, так ніби уривчасті перемовки давали їм досить поживи для роздумів. Ступали вони поволі, заклавши руки за спину, як пара потомлених коней; жодного разу ні тому ні другому не закортіло кинути погляд за парапет алеї і помилуватися величним краєвидом, що відкривавсь унизу, — долинами й пагорбами, і морем, що пломеніло ген удалині під останніми променями сонця. Важко повірити, що ці двоє можуть іти отак і жодного разу не озирнутися, не глянути на таку красу.
Кілька днів тому Банді сказав д’Андреа:
— Елеонора ніби занедужала.
Д’Андреа поглянув приятелеві в очі й зрозумів, що сестрина недуга не важка.
— Може, мені зайти до неї? Я б її оглянув.
— Вона не хоче.
І обидва попрямували далі, похмурі, ніби розсердилися на цю жінку, яка замінила їм матір і якій вони завдячували всім.
Д’Андреа змалку осиротів, і його
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання», після закриття браузера.