Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

Людину, про яку говорить зоолог, ніколи не спіткає таке нещастя, як, скажімо, втрата ноги і заміна її дерев’яною чи втрата живого ока і заміна його скляним. Людина, котру вивчає зоолог, завжди має дві ноги, і жодна з них не дерев’яна, у неї завжди двоє очей і жодне з них не скляне.

Сперечатися з зоологом марно. Коли ви покажете йому людину з дерев’яною ногою чи зі скляним оком, він вам відповість, що це його не стосується, бо це не людина взагалі, а конкретна особа. Правда, ми, зі свого боку, можемо відповісти зоологу, що людини взагалі, яку він вивчає, не існує, а існують люди, і всі вони різні, і в деяких, на лихо, бувають і дерев’яні ноги, і скляні очі.

А тепер поміркуймо: чи варто вважати зоологами або літературними критиками тих добродіїв, які, роблячи висновки про оповідання, п’єсу чи роман, висловлюють осуд тому чи іншому персонажу, тому чи іншому змалюванню подій і почуттів не з погляду мистецтва, що було б цілком справедливо, а з погляду людства, що його вони, мабуть, вельми добре знають, ніби воно насправді існує у якомусь абстрактному світі, тобто поза межами нескінченно різноманітної сукупності людей, здатних чинити усі оті горезвісні безглуздя, яким не треба здаватися вірогідними, бо вони відбуваються насправді.

Тим часом я, з власного досвіду щодо подібної критики, вважаю вельми важливою таку обставину. З погляду зоолога, людина відрізняється від інших тварин здатністю мислити. Проте здатність мислити (інакше кажучи, те, що властиве саме людині) стільки разів уявлялася панам критикам не своєрідним надлишком людяності, а навпаки, її браком у багатьох моїх невеселих персонажів. Для цих критиків, напевне, людяність — це щось таке, що більше стосується почуттів, аніж розуму. Та коли вже говорити абстрактно, як це роблять критики, то, можливо, виявиться правильним і те, що людина ніколи не мислить так пристрасно (розумно чи нерозумно — байдуже), як тоді, коли страждає, адже вона прагне довідатися про причину своїх страждань, з’ясувати, ким вони їй послані і чи справедливо послані. А коли людина зазнає втіхи, то поринає в неї безоглядно, не думаючи, так ніби насолода — то її право.

Доля тварин — страждати не думаючи. Той, хто страждає і водночас мислить (саме тому, що страждає), для цих панів критиків не є людяний. Отож і виходить, що той, хто страждає, має бути подібний до тварини, і людяний він тільки тоді, коли уподібнюється до тварини.

Однак я зустрів недавно критика, якому вельми вдячний.

Він питає інших критиків, звідки вони беруть критерії для того, щоб говорити про мою нелюдяну і, певно, невиліковну «розсудливість», про парадоксальну невірогідність моїх сюжетів і персонажів і з цих позицій судити про мою творчість?

«Може, з так званого нормального життя? — питає він. — Але що ж воно таке, як не просто система відносин, що її ми вибираємо з хаосу повсякденних подій і довільно називаємо нормальними». Свій роздум цей критик закінчує так: «Світ, створений митцем, можна розглядати тільки за критерієм, взятим з цього ж світу».

Мушу додати на похвалу цьому критикові в порівнянні з іншими критиками, що він, узявши мене начебто під захист, незважаючи на це, ба навіть саме через це, все-таки несхвально відгукнувся про мій твір. На його думку, я не зумів надати своїй розповіді й своїм персонажам загальнолюдського значення й змісту. Не зумів настільки, що той, хто став би висловлюватись про мій роман, неминуче замислився б: чи не свідомо автор поставив перед собою обмежене завдання — змалювати деякі цікаві випадки, своєрідні психологічні стани?

А що, коли загальнолюдське значення і суть моїх сюжетів і персонажів, у яких, як висловлюється згаданий критик, дійсність протистоїть ілюзії, а індивідуальність — її суспільному обличчю, — що, коли це загальнолюдське значення полягає саме в такому первинному протиставленні? І що, коли саме протиставлення дійсності та ілюзії за своїм змістом завжди виявляється мінливим, оскільки будь-яка сьогоднішня дійсність неминуче уявлятиметься нам завтра ілюзією, однак ілюзією також неминучою, — а поза нею для нас ніякої дійсності не існує? Що, коли цей загальнолюдський зміст у тому й полягає, що якийсь чоловік і якась жінка, поставлені волею інших людей або й своєю власною волею в становище обтяжливе, прикре, ненормальне з суспільного погляду і, коли хочете, безглузде, залишаються в ньому, терплять його і не приховують від інших чи то через свою сліпоту, чи то через виняткову щирість, поки не побачать його самі? Бо тільки-но вони його побачать, наче в дзеркалі, виниклому перед ними, вони вже не зможуть його терпіти, відчують весь його жах і вийдуть з нього або, якщо вийти з нього для них неможливо, зазнаватимуть смертельних мук. А може, загальнолюдський зміст у тому й полягає, що ми приймаємо становище, ненормальне з суспільного погляду, навіть коли бачимо це становище ніби в дзеркалі, котре в такому випадку здається нам нашою ілюзією? Тоді ми начебто граємо на сцені, але при цьому відчуваємо справжні муки доти, доки ще можна грати під маскою, яка душить нас, яку ми самі на себе нап’яли, яку нам нав’язали інші люди або жорстока необхідність, аж доти, доки під цією маскою якомусь надто вже гострому нашому почуттю не буде завдано такої глибокої рани, що ми відкрито повстанемо, зірвемо маску і розтопчемо її.

«Тоді раптом, — каже той самий критик, — хвиля живої людяності захлюпує ці персонажі, маріонетки стають істотами з плоті й крові, і слова, що обпалюють душу і крають серце, вириваються з їхніх уст».

Ще б пак! Невже живе, неповторне обличчя вигулькнуло з-під цієї маски, що робила з нас маріонеток у наших власних руках чи в руках інших людей і змушувала нас удавати з себе неоковирних і бундючних, як усе те, що відбувається не саме по собі, а з необхідності, через обставини ненормальні, неймовірні, парадоксальні, одне слово, такі, що зрештою призводять до протесту, бо далі терпіти нам не стає снаги.

Отож якщо виникає плутанина, то вона задумана свідомо, якщо відчувається хитра вигадка, то й вона цілком свідома. Тільки не я вигадую і заплутую, а сам сюжет, самі персонажі… І все це, по суті, розкривається раптово: часто перебіг подій складається в одне ціле відразу і постає перед глядачами в ту ж мить, коли виникає і комбінується. Тут уже міститься все: маска для одного поодинокого спектаклю, комбінації ролей; те, чим би ми хотіли або повинні були стати; те, якими нас бачать інші, тоді