read-books.club » Публіцистика » Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик 📚 - Українською

Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

266
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Дороги, які нас вибирають" автора Юрій Михайлович Мушкетик. Жанр книги: Публіцистика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 74 75 76 ... 99
Перейти на сторінку:
по деяких вишах відбулися арешти, а далі – шістдесятництво. Воно також вповні «не просмокталося» в літературу. Шістдесятники про себе заявили, а про них – не писали. Якби навіть хтось з ортодоксальних позицій, засуджуючи отих заарештованих, спробував написати, до друку того твору не допустили б, у нас просто «такого не було й не могло бути». (Я, стихійно, щось ледь-ледь зачепив у «Останньому острові», в «Рубежі» і «Обвалі» – всю систему, але й не на повну художню, вже не кажучи про ідейну, – силу.) Ми писали про людину порядну й непорядну, про передовика (в розумінні технічного прогресу) і ретрограда. Довкола цього – всі конфлікти.

На жаль, і сьогодні в нашій літературі немає жодної спроби змалювати широкомасштабні соціальні явища. Он молоді письменники пішли у «викрутаси», інші – у скарги на життя, лише частина розбуркують теми патріотичні. Є автори творів про УПА, історичних творів, про чорноту минулого життя.

Але – суспільні сили? Так, на терені теорій соціальних, – порожнеча. Серед молодих людей панує скептицизм (і нігілізм). Це особливо помітно на молодих літераторах.

І не бачу спроби показати обшири життя. Навіть стара метода забута, а вона ж дає найбільші можливості заглибитися в суть.

Осінь. Я мовби вмираю з природою. Душа моя вмирає. З чорнобривцями, із золотим дощиком, лаплахами. Смутком повитий сад, ліс. Ми разом відходимо помалу кудись. Ліс ще шумітиме, але вже на півтону глухіше.

Либонь, життя – це й справді тільки розмноження. Невідомо для чого. Просто, щоб не зникали всі види. А рушієм розмноження є секс. Он дівчатка ще підкоротили «міні», оголеними задками заманюють самців. Самці пишуть вірші – що кращі вірші, то кращу самичку можна заманути. Трудяга вколює… Що більше грошей заробить, то теж кращу самичку годуватиме…

Утрирую. Але щось від істини в цьому є.

У молодості ми йдемо в одних когортах, в старості – інших, супротивних. Ну як було не піти у дев’ятнадцять літ з Добролюбовим, який ламав, «ніспровергав» «старе», говорив такі гарні слова про добро для народу, й громив Тургенєва, інших: І в старості: ну хто ти такий, шмаркач, що ти зробив, написав три статейки, щоб висловлюватися зверхньо про крупного письменника, який стільки зробив, і залишиться в літературі, а ти «мне с вами неинтересно разговаривать, Иван Сергеевич». І куди ви разом, нігілісти, подвигли суспільство? До революції!

У 47-му фронтовики громили Яновського, Смілянського. Те саме.

Працюючи над з’їздівською доповіддю, я багато думав про нашу літературу.

Наша «усереднена» поезія – одна з кращих у Європі, де взагалі поезія стала прозою, яка важко вимовляється, бурмотінням, бубонінням. Там нині немає великих поетів, та й «середніх» не вельми. Є пісні. Але не випадково світ знає популярних виконавців, у яких – голос, зовнішні ефекти, мелодія, підсвітка – все разом творить популярний образ. Не поезії, а співо-акторо-театродійство.

У нас сьогодні також немає крупних поетів. Мені надходять десятки поетичних книжок. Є графоманські. Але багато досить вправно написаних, і навіть зі струмінцем, срібною ниточкою поезії. Якби такі поети появилися в часи моєї молодості (звичайно, тоді вони мусили б писати в «тому ключі») чимало з них увійшли б до «обойми». Одначе немає нині яскравих індивідуальностей. Після шістдесятників немає взагалі. Щойно прочитав нову книжечку Талалая. Прочитав п’ять-шість віршів з великою втіхою. Прекрасні поезії. А далі… Всі інші подібні на ці. Тональністю, тематикою, внутрішнім виявом поетичної душі. Хоч це таки поет. Кращий за інших.

У Ліни Костенко не було значних формальних відкриттів. Але всі її вірші відмінні між собою, в кожному – думка, якийсь смисловий колорит (Ікар упав, ратай і не оглянуся: «щось булькнуло» тощо). Велике смислове поле – ліричне і громадське.

Драч іноді брав і натужно, аж напинаючи живіт і груди, але ж брав («Ми чуєм трав зелений крик», реквієм по письменниках…) і в нього є «Крила», і є поезії про бабуленцію і сільських тіток та дядьків, з мозаїки – єдиний Драч. Але метався «від і до».

У Вінграновського поезії викочуються з підсвідомості, з надчуття…

Усі – індивідуальності. Серед оцих же книжечок індивідуальностей немає. Рівні вірші, наче хвильки на річці: одна за одною, одна за одною. Звідки може з’явитися новий поет? Що його покличе? В Європі і кликати нічим – поміркованість, ситість, сонливість. У нас же поки що домінує поезія скарги на обставини, на номенклатуру. У Шевченка також були скарги… І враз – злет, політ духу (і вірша), воістину за всіх казав і болів.

Ким повинен бути український поет? Зійти на поезію як на вогонь? Стати месією?

Ще гірше з прозою. До речі, подібне становище і в Росії, і в Білорусі. У Росії більше всіляких шукань, спроб («Безкінечний тупик» Галковського і подібне), але на щорічного Букера виходить кілька, або й кільканадцять одного рівня претендентів. Тургенєва вже було видно на середині його творчого шляху, Толстого і Достоєвського – то більше.

«Нове у мистецтві». «Новий стиль… Новий ракурс». Страшно сказати, але мені здається, що сама оця новизна, яка довгий час у відтінках, у глибині вираження була рушієм мистецтва, перетворившись у самоціль, стала його трунарем. Нове й нове, за будь-яку ціну, яке здебільшого поєднане з втратою майстерності, отієї майстерності, яка була властива Моцарту і Рафаелю, нині ніхто з отих мазунів – убий його, посади в клітку на все життя, – не витворить і подоби тієї картини, тієї музики, але він «творить» «нове», яке так часто проголошують відкриттям, якби він умів творити шедеври, рівні шедеврам Рафаеля, та й додавав щось своє, нове, це було б прекрасно. Але в нього є тільки оте «нове», воно часто й не ночувало біля справжньої майстерності. Тієї майстерності, аби досягти якої, людина клала все життя. Нині за п’ять хвилин неук творить «шедеври». Нове, нове! Тобто, воно має бути. Але таке, яке вписане в добу, нову добу, випереджає її і веде вперед. Точно «передбачає» майбутнє і наперед виражає його.

Слухаю сесію Верховної Ради (про майно). Вовки приймають закони для ягнят.

Сьогодні в літературі немає ні дна, ні стелі. Дно, щоб обіпертися, стелі щоб її сягнути. Творіння в вакуумі.

Українські письменники – «селянські». Нечуй, Мирний, Васильченко… Вони жили простим життям, сповідали народну мораль і спосіб життя. У них немає тих гріхів, як, наприклад, у Достоєвського, який мав дуже багато чорного в душі, «в умі», борсався, виборсувався, не міг виборсатися. Дуже був «нечистий» чоловік, і, хоч як це дивно, ця «нечистота» й дала такий сплав психологізму.

Великий твір напише той, хто перестраждає, але й передумає «за всю літературу». Десь далеко бродить новий роман. Але

1 ... 74 75 76 ... 99
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"