Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

ще десь знайти: дерева і верболози творять неймовірні хащі, куди не сягають коти (вода) і хижі птахи (хащі вгорі). Вони витьохкують, витюркують, виохкують, змагаються й перегукуються, але коли з настанням темряви піднімають не менш шалене кумкання жаби – вмовкають всі. (Ображені?!) Після півночі жаби затихають, і солов’ї розпочинають свої концерти знову. Мабуть, таке і в людському житті.

А як же примирити оту одну сльозу немовляти Достоєвського з тим горем, прикрощами, яких завдавав оточуючим і своїм близьким, хворій дружині, наприклад? З тією нетерпимістю, хижацтвом, з яким ставився до багатьох своїх колег?

Або Ван Гог. Невже геніальність виправдовує те лихо, яке завдає геній за життя ближнім (батькові), нетерпимість, нестерпність? Що більше для людей, значніше, – геній чи справді сльоза немовляти? Чи Гоген! Для людства він заповнив простір і час. І десь там загубилося п’ятеро його покинутих дітей. Істинне в світі? Учімось, люди, добра!

Мені здається, що скінчився той час (для науки і особливо мистецтва), коли в місто ішов селюк – неотесаний, міцний, спраглий до знань, до життя, упертий, незіпсований, наївний, з почуттям краси в душі, про яке не підозрював. І починав спрагло й потужно втягувати в себе здобутки цивілізації, а потім і рухати її далі. Нині й селюк має телевізора, книжки, нинішні молоді всебічно нахапані, все знають і – нічого самостійно – байдужі й іронічні, також, як і ті, ласі до слави, але збираються досягати її не великою працею і «великими постами». Дай сьогодні! Спробую все сьогодні! Втрачено первозданність і натуральність життя.

Сьогодні над нами не свистить батіг, нам не загрожує тюрма, але ми лишилися рабами. Червоний прапор – це прапор рабів, хоч не раз його підносили на боротьбу проти рабства. Нація, яка ніколи не знала волі, спить у рабстві, хоч були в неї люди… Чоловік, який був у найбільшому рабстві, виявився вільним і розкутим. Це – Шевченко.

1993 р.

У літературі, в кіно косяками йдуть вигадані історії. Мертвечина! Життя багатше за будь-яку вигадку. Не життя породжене вигадками, а вигадки породжені життям. Життя – космос, безкінечний і великий, і тільки він існує, наш мозок – один з його витворів, і все, що витворяє мозок, одна із субстанцій безкінечного життя – космосу.

Либонь, у природі досконале все (у своєму призначенні). Недосконала тільки людина.

Згадалося: було мені шість років (я не пам’ятаю, мені розповіли). Я їхав верхи на корові та кричав: «Я – Чапаєв!».

Бог, сотворивши землю, сотворив людей і поставив для них горщик з Добром і Любов’ю. Стоїть горщик. А людей стає все більше й більше. І Добра та Любові не вистачає на них. Все менше й менше припадає їх на людиноодиницю.

У віршах, у прозі, в статтях – позови з власним народом, звинувачення його, що він «не такий» (В. Базилевський, хоч талановитий і розумний). Посилаються на Шевченка. Але Шевченко – був одним із них, сам був народом, всією творчістю це довів. Він був як козак у війську, при всьому риштунку плюс приторочена до сідла кобза – кобзарем у війську. Він мав право на те, бо це «ви» в цьому випадку в нього, завжди – ми. І виривався в нього осуд у хвилини розпуки, як зойк. А тут стають у таку зверхню позу… І шкода.

Знову про те ж саме… Ніколи література не була грою. Частково, либонь, так. Зокрема в поезії, в багатьох поетів є такі вірші. Але в своїй основі, в своєму огромі – ні. Ще грецькі та римські трагедії і сатиричні комедії подавали життя в його сутності. Навіть найбільший невіглас не одважиться сказати, що «Слово про Ігорів похід» – гра. Не кажучи вже про всю літературу реалізму. Життя – це не гра, а отже, й література – також не гра. Особливо наша. Вона повинна допомагати «творити» народ, націю. Не тільки розважати.

Росію прийняли до Ради Європи. У час найлиховіснішої експансії в Чечні. Одні не хочуть дратувати «русского медведя», аби він не покусав, а чи хоч не обкаляв, інші роблять це задля ринку збуту. Ніяка мораль тут не діє. Це і є показник всіх гарантій щодо України. Ніхто й вусом не ворухне.

А ракети ми віддали.

Печаль облагороджує, робить нас людяними. Радість – вона оманна, веде до легковажності, а то й до брехні, вона не любить оглядатися назад, сліпо летить уперед і не бачить нічого під ногами.

Майно, багатство… Це прекрасно, коли вони є. Але багатство, погоня за ним таки робить людське серце жорстоким і сухим. Ні спочутливості, ні болі в ньому немає, бо обростає жиром.

Бачу увіч… Ось банк, який орендує у Спілці приміщення і скрізь похваляється, що благодіє Спілці. Насправді ж намагається скрізь одурити, не заплатити копійки, крохоборствує, та ще й дивиться на нас зверхньо. А як плачуть під його стінами люди, які взяли позику в заставу за хату, майно і не сплатили вчасно. Те продається безжально.

А сам банк одмиває крадені партійні гроші.

7 серпня 96 р.

Сьогодні з дочкою Оксаною, внучкою та зятем Віталиком були в Каневі. Страхіття, що Москва зробила з Україною! ГЕС зрусифікувала місто вкрай. Стоїть Ленін. Пам’ятник-меморіал полеглим воїнам. Помпезний неймовірно, мабуть, щоб пригасити велич Тараса. І все – російською мовою. Це ж воно стоятиме століття! Бо ж і святотатно збивати ті написи, руйнувати пам’ятник. Музей Гайдара. А це ж серце України. І так – скрізь. Продумано, жорстоко. Геси, комбінати, електростанції – Чернігів, Богуслав, Вишгород, та, власне, скрізь. І атомну станцію планували саме в Чигирині не випадково. Все пройняте російською кіптявою. Яка паскудна, як гусінь, нація!

Всі ці люті діяння москалів для нас не минули просто так. Надломлено дух народу, він млявий, байдужий, а це – страшно.

Кидаю погляд по Дніпру – артерії України: Чорнобиль, Вишгород, Київ, Черкаси, Кременчук, Запоріжжя, Дніпропетровськ, Гола Пристань (Олешки). Чужа хижа кров у артерії України.

Призначення письменника? У житейських буднях бути хоч трішки Христом.

Класична (XIX століття) література відображала, окрім правди життя, розстановку суспільних сил, намагалася відгадати, які сили «грядуть», ось-ось з’являться на арені. Сили прогресивні. Коли їх не було, то були «зайві» люди – в російській літературі Печорін, Рудін, Чіпка в українській – «пропаща сила». А далі були нігілісти, а далі предтечі революціонерів – «бунтарі» (Микола Джеря) і революціонери «провидці» (Коцюбинський, Горький). Лихо радянської літератури в тому, що вона не відображала ані правди життя, ані правди суспільних сил. І не могла відобразити. Так наприклад «бунтарство» двадцятих років Хвильового, Куліша та інших – не літераторів – було поховане під товщею бетону. У п’ятдесяті роки