Читати книгу - "З вершин і низин, Франко І. Я."
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Тремтячи, Сайвія старцеві в руки
Дитини трупа подала. Оглянув
Старий посиніле, опухле тіло,
До груді вухо притулив і слухав.
Тоді з-за пазухи добув лушпину
З горіха, в ній якаясь масть була.
Отсю подав він Сайвії і мовив:
«Візьми се, доню, намасти дитя!»
І диво дивне! Де лише прилипла
Чудовна масть до тіла, там щезала
Гадюча пухленина і синець,
Біліло тіло, м’якло, подавалось
І набиралося тепла. На щоках
Слабенький рум’янець заграв. І звільна
Розкрились очі, розтулились ніжні
Уста, і ще слабий, безвладний хлопчик
Тихесенько промовив: «Мамо! Тату!»
І кинувсь на коліна Гарісчандра,
І Сайвія, надмірним щастям наче
Прибита, кинулась йому на шию,
І плакали обоє й цілували
Дитя воскресше, й дідові коліна,
І всіх, усіх Айодії міщан,
Що там з слізьми в очах на все гляділи.
Оце вам повість про царя й аскета -
Могучим всім в науку й осторогу,
Всім твердосердим, гордим на погрозу,
Нещасним всім, страждущим на потіху.
Львів, у грудні 1892.
«Вни плакали фальшивими сльозами…»
Вни плакали фальшивими сльозами
Над моєю недолею, жаліли
Мене, махали надо мнов руками,
Но помочи мені не думали й не хтіли.
«Жаль бідака! З дороги марно збився
І згинув, ми то наперед сказали,
Що згине! Дурень, за пусту вчепився
Роботу, й ось де го фантазії загнали!»
А, другі, ще милосердніші, сумно
Покивуючи головами, кажуть:
«Підмовили злі люди, вгнали в трумну
Та й кинули. Ну, вже як ті обв’яжуть
Кого в свої прокляті пута, тому
Не випутатись! Жаль отсього, щирий
Був чоловік, лиш то зблудив, що злому
Товариству так насліпо увірив».
Пожалували всі мене, а далі
Пішли - хто на обід, хто в карти грати,
А хто судить запертих в криміналі,-
А я лишивсь під тином умирати.
31/V
IDYLLA
Dawno to było. Dwoje małych dzieci,
Pobrawszy się za ręce, po kwiecistych
Podgórskich łąkach, w poprzek niw, po wąskiej
Ścieżynie polnej, w letni dzień gorący -
Szło ze wsi.
Starszy z dwojga chłopczyk był
Z oczyma niebieskimi, białowłosy,
Z wierzbowym koniem w ręku. Za pazuchą
Kęs chleba spory miał i dwie stokrotki
Zatknięte na pilśniowym kapeluszu.
Dziewczyna prowadziła go za rękę,
Choć mniejsza. Oczka niby dwie tarniny,
Jak dwa węgliki rozżarzone, żywo
Biegały wkoło. Jak ogonek mysi
Wisiała z tyłu kosa, a przy końcu
Czerwona wstążka była w nią wpleciona.
W małej, popodpinanej zapaseczce
Niosła kartofli upieczonych parę.
A strączki grochu zielonego widać
Z poza pazuchy.
Chłopczyk jakoś nierad
Kroczył i wciąż oglądał się nieśmiało;
Dziewczynka szczebiotała bezustanku,
Towarzyszowi dodając odwagi.
- Fe, wstydź się! Darmoś wyrósł taki duży,
A płakać chcesz! Oto mi chłopiec, co się boi,
A czego bać się? Już gdy ja ci mówię,
To musi to być prawda! Już to moi
Babunia nie z tych, co to kłamać lubią.
Ty tylko spojrzyj, czyż to tak daleko?
Na ten pagórek, stamtąd Dział 39 już blisko,
A tam my Działem w górę, ciągle w górę,
Aż na sam szczyt. I koniec. Tam spoczniemy;
A może nie… co mamy tam spoczywać,
Gdy stamtąd już tak blisko?… Krzykniem: U!
I pobiegniemy prosto razem do tych
Żelaznych słupów, co podparły niebo.
A tam schowamy się za słup i cicho,
Cichutko przeczekamy do wieczora.
I żebyś ty mi nie śmiał ani pisnąć,
Nie mówię - płakać! Słyszysz? Bo jak nie,
To ja ci dam! A jak nastanie wieczór,
Słoneczko przyjdzie na nocleg do domu,
Do bram zapuka, to my cichuteńko,
Ostrożniutenko podpełzniemy za nim.
Bo wiesz ty, co babunia mi mówili?
U niego jest córeczka - taka śliczna,
Że ci aż strach! I ona co wieczora
Odmyka ojcu bramę i co rana.
A dzieci lubi tak, że ci aż strach!
Lecz słońce dzieci do niej nie dopuszcza,
By z nimi w świat nie uszła. Lecz my cicho
Tak podpełzniemy - czmych! - i ją za ręce
Chwycimy, to już słońce wtenczas nic nam
Nie zrobi. Tylko ty mi się nie lękaj
I płakać nie śmiej! Przecież to tak blisko,
J na drogę mamy dosyć z sobą.
A ta panienka da nam dużo, dużo
Wszystkiego, o co tylko poprosimy.
O cobyś ty ją prosił?
Spojrzał na nią
Chłopczyna zwolna, palec w usta włożył
I mówi: - «Mozeby lepsego konia»?
- Cha, cha, cha, cha! - zaśmiała się dziewczyna.
- No, cóz, to mozeby kapelus nowy?
- Proś o co chcesz, a już wiem, wiem, wiem,
O co ja prosić będę.
- Cóz takiego?
- Aha, nie powiem!
- Powiedz, bo ja zaraz
Zapłacę!
- Oho, płacz! Ja sobie sama
Pójdę i ciebie nie zabiorę z sobą.
- No a dlacegoz mi nie powieś?
- Boś ty
Głupi! Wiesz, co babunia powiadali?
Są u niej takie jabłuszka złociste.
Komu jabłuszko takie podaruje,
Ten cały wiek swój będzie zdrów, szczęśliwy,
I piękny, ach! Na podziw wszystkim ludziom.
Lecz te jabłuszka tylko dla nas dziewcząt.
- Ja chcę jabłuska! - zapłakał chłopczyna.
- Nie płacz, głuptasie! Tylko nie zapomnij
Prosić ją ładnie! A jak dostaniemy
Po takim jabłku, to wrócimy do dom,
I ani słówka przed nikim! Nie
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З вершин і низин, Франко І. Я.», після закриття браузера.