Читати книгу - "Пригодам — ура!"

— Так, напевне, й було, — погодилися всі, бо інших пояснень не знайшлося.

— А що робити з оцим? — показав Петько на заповіт.

— Треба поспішати, — заметушився Креня. — Ізольда може помітити, що папірець зник: я його витяг крізь задню стінку шухляди, яка відвалилась, — і переховає гроші в інше місце.

— Я її затримаю, — запропонував Петько, — а ви біжіть до Крутивуса.

— Домовились! — кинув Олег. — І ти, Креню, з нами.

— Нізащо! — жахнувся птах. — Тільки не я! — Він усе ще побоювався міліції.

— Тоді я з Кренею гайну до озера, — запропонувала Лізка. — Познайомлю його з Максимом та й Максика скупаю: онде він весь у пилюці. А Олег нехай біжить до Крутивуса.

Всі погодилися з малою, і вже за мить кожен мчав у своїх справах.

Над озером стояла вечірня тиша. На Лізку, Креню та Мінімакса війнули духмяні пахощі лугових трав. Вода в озері ледь сріблилася, і раз по раз у маленьких чорних, наче полакованих, хвильках спалахували відблиски перших зірок, що вже засвічувались на небі.

Ліза підбігла до Максимового куреня.

— Оце так гості! — вийшов з куреня аспірант-сторож разом із щасливим Рексом, який уже встиг полюбити нового хазяїна. — Ну, що новенького?

Перебиваючи один одного, друзі розказали Максимові про все, що сталося в селі.

— Діла-а! — тільки й мовив Максим, вислухавши їх. — Що ж, я з радістю залишу в себе Креню. Гадаю, ми з ним станемо друзями. А коли я поїду, він зостанеться під опікою Крутивуса, і нехай тоді сміливо заводить собі сім'ю та виховує дітей. Тепер його вже ніхто й ніколи не покривдить.

Креня не знав, як і дякувати!

Потім Мінімакс довго плескався в озері, форкав носом і ляскав крильми та хвостом по теплій і лагідній, мов парне молоко, воді, а Лізка бігала берегом і, як мама, гукала:

— Максику! Далеко не запливай — небезпечно! Максику! Вилазь із води — застудишся!

А коли дракончик нарешті вибрався на берег та обтрусився, наче цуценя, Ліза насухо витерла його подолом фартушка й посадила в кишеньку — нехай зігріється після купання!

Але Мінімакс скоро почав помітно нервувати, видряпався із затишної кишеньки і забігав туди-сюди у траві, що вже бралася вечоровою росою.

— Чого ти метушишся? — спитала Лізка. — Посидів би в затишку.

— А ти поглянь на небо! — відказав Мінімакс.

Всі підвели голови й побачили, що на потемнілому серпневому небі дедалі яскравіше та яскравіше проступає Чумацький Шлях.

— Значить, тобі вже треба летіти? — похнюпилась мала.

— Ще ні, але вже, мабуть, скоро, — зітхнув дракончик. — Але ви не сумуйте за мною. Я повернусь, я неодмінно повернусь до вас!..

— Лі-і-зо!.. — луною прокотилося раптом над принишклим озером, і дівчинка впізнала голос тата. — Де-е ти-ии?!

— Ой, тато приїхав! — схопилася Лізка, і їй на очі навернулися сльози. — А ти ж як? — присіла вона коло дракончика. — Як же ми тебе проводимо?

— Пусте, — відказав той. — Попрощаємося зараз — і все. А ви мене з Олегом, як хочете, зможете побачити і з міста. У вас дома балкон є?

— Навіть два!

— Тоді, як приїдете, станьте на тому, що виходить у бік Круглика, й дивіться пильно в небо. І коли там промайне найяскравіша зірка — неодмінно помахайте їй: то буду я!

— Але ж у серпні падай так багато зірок! Як ми серед них упізнаємо тебе?

— Упізнаєте! — загадково всміхнувся Мінімакс.

— Лі-і-зо! — знову долинув голос Валяйка-старшого. — Скільки можна чекати?!

— Вже йду-у! — відгукнулась нарешті мала, взяла на руки Мінімакса і міцно притулила до гарячої вологої щоки. А він притих — навіть не ворушився і не дихав…

Так, у цілковитому мовчанні, збігла хвилина.

Зрештою Ліза випустила дракончика в зарошену траву і мовчки стрімголов помчала через луг туди, звідки долинав голос тата…

Всі, хто зостався на озері, теж деякий час мовчали.

Сумний Мінімакс сидів у траві, закривши свої райдужні очі волохатими віями, і нервово принюхувався до неба, де з кожною хвилиною прибувало зірок.

Максим, у якого на плечі сидів набурмосений Креня, дивився на чорну гладінь озера, по якій зрідка пробігали хвильки, наче озеру снилося щось цікаве, і воно всміхалося у сні.

А Рекс притулився боком до ноги нового хазяїна