Читати книгу - "День відбуття"

Він міг і не казати цього. Все було написано на його обуреному обличчі. Сергій сперся на поруччя сходів, що вели до роздягальні, і продовжував хапати повітря. Куртка на ньому зовсім розхристалася, і було видно, як під лівим грудним м’язом часто випинається шкіра від ударів серця. Піт рясно стікав з його обличчя.

— С-серьога, що це було? — не розуміючи, вже спокійно запитав Євген.

— Слабо мені стало, — відповів Сергій, дивлячись убік.

— Як це, с-лабо? — не зрозумів Євген.

— Так, слабо, погано… Дай мені спокій. Я хочу піти посидіти, відпочити.

— Н-не розумію, ти що, з-захворів?

— Ні, я піду посиджу у роздягалці.

— Так я не з-зрозумів, ти будеш б-боротися? Це ж твій фінал! Ти з-наєш, що буде, якщо ти н-не вийдеш?

Але цієї миті з дверей залу вискочив ще один чоловік, невисокий та прудкий, старшого вже віку. Це був завідувач їхньої кафедри фізкультури. Він швидко підскочив до них і майже змовницьки зашепотів їм обом в обличчя:

— Вертепний, ну я завжди знав, що ти ходяче диво! Ти мене до інфаркту доведеш. Значить так, як собі хочеш… Якщо бажаєш — можеш і фінальний двобій повзати по килимі, наче хробак, і смішити глядачів, мене не обходить. Але щоб першість була твоя. Якою хочеш ціною. Зрозумів? Якщо ні — дипломної можеш не писати і на випускні не приходити — все одно не складеш. Ти ж дуб! — Він виразно постукав себе по лобі. — Розумієш? Сам ти ні хріна не складеш, ти ж знаєш! Ну як так? Після того, як Дніпропетровськ винесли, золото саме до тебе проситься, а ти таке виробляєш? Запам’ятай, я тобі сказав… Хочеш скінчити університет, перемога — твій єдиний шанс.

І він майже бігом чкурнув назад до залу. А Сергій, мляво пересуваючи ноги, зійшов сходами, опустився на одну з лавок, що стояли під стінами, і заплющив очі.

— У тебе є ще б-близько години, — сказав згори Євген. — П-приходь до тями…

Дихання помалу заспокоювалося, вгамовувалося серцебиття. Обличчя поступово переставало пашіти. Щось важке, але приємне розливалося по його ногах, від чого відступало оте бридке відчуття, наче вони чужі. Те саме відбувалося і всередині. Якесь приємне заспокоєння. Дійсно, він зумів цього разу вийти сухим із води. Його не роздерли на її очах. Більше того, якимось дивом йому вдалося виграти цей двобій. Не хотілося думати, що буде далі. Зараз, в оцю секунду, все було прекрасно.

Сергій розплющив очі. Вона стояла перед ним. Сама незрівнянна Юлія.

У красивому дорогому довгому плащі, з-під якого було видно лише елегантні туфлі на високому підборі та нижню частину її гомілок. Волосся спадало на комір плаща, поверх якого лежала тоненька хустинка. Вперше Сергій побачив на ній і косметику, а ніс його мимоволі ловив аромат дорогих парфумів. Все тепер в ній було інакше. Все, крім отого погляду, який він добре знав і з яким звик зустрічатися. Вона підійшла і присіла на край лавки біля нього.

— Привіт, — сказала Юлія. — Я рада за тебе, вітаю.

— З чим мене можна вітати? — сумно відповів Сергій.

— З перемогою. Ти все-таки переміг…

— У гробу я бачив такі перемоги…

— Я ж розумію, це я, напевно, тобі все мало не зіпсувала. Я, — сказала вона вже впевнено, подивившись у його очі.

Заперечувати це в нього не було ні сил, ні бажання.

— Ну, ти… — погодився Сергій. — Дуже вже несподівано з’явилася, погодься. Я… взагалі був упевнений, що ніколи більше тебе не побачу. До речі, це тебе я мало не перекинув у вестибюлі, так?

Вона мовчки кивнула.

— Один тут отримав серйозну травму. То ми перелякалися і бігали дзвонити до «швидкої». Вибач. Я навіть не відразу упізнав тебе…

— Лише потім, коли зайшов до залу, відчув щось таке… Ну, ніби побачив щось незвичайне, — договорила за нього Юлія. — Правда?

Він помовчав на знак згоди.

— А все-таки, що ти тут робиш? — запитав Сергій.

— Повболівати прийшла, — відповіла вона.

— За мене? — не зрозумів він.

— Ну, як тобі сказати? Тепер, звичайно, і за тебе. Я ж не знала, що ти береш участь у цих змаганнях. По-перше, ти сам казав, що більше не виступатимеш, по-друге, твоя травма. Я не думала, що побачу тебе тут. А прийшла вболівати за наших. Он, подруги мене потягли з собою.

— «За наших» — це за кого? — не зрозумів Сергій.

— «За наших» — це означає за наших. Тут виступає команда нашого університету. Ти, напевно, не знаєш, ми тепер сюди переїхали і тут живемо. А я торік вступила до університету. Зараз закінчую перший курс. Юридичний факультет.

Напевно, Сергій дивився на неї вкрай здивовано, тому що вона відразу ж запитала:

— Я що, справляю враження зовсім тупої, що ти так здивувався?

— Ні, — знітився Сергій. — Звичайно, ні. До речі, вперше я здивувався ще тоді, при нашому знайомстві, тому, що ти ніде не навчалася. Так що ти не права…

— Причина твого подиву мені відома, — промовила Юлія. — Але не переживай, я не образилася. Що поробиш, тому, хто змушений боротися за виживання, не до освіти. Тепер — інша справа. Тепер я живу, як усі. Чому ж мені не отримати спеціальність?

— Звичайно, — погодився Сергій.

— Це Гайдукевич наполіг на переїзді сюди. Місто йому подобалося… Він і підкинув ідею вчитися. Вважав, що так скоріше забудуться усі ті жахи.

— І що, забулися? — запитав Сергій, дивлячись їй в очі.

— Практично забулися, — спокійно відповіла вона.

— І що… — він несподівано осікся, не знаючи, чи можна запитувати про те, що намірився.

Вона спокійно і запитливо подивилася на нього. «Чого ж ти, продовжуй, — говорив її погляд. — Ми ж завжди з тобою вміли в очі сказати, хто