Читати книгу - "Пан Ніхто"

— Звичний прибуток.

— Звичний ми одержуємо з усіх марок, що зарекомендували себе. Невеликий прибуток, але й жодного риску.

— Я міг би трохи збільшити вашу частку… — сказав я непевно. — Але не дуже, бо моя ціна й так тримається на межі можливого.

Директор похитав великою головою.

— Якщо йдеться про якихось п'ять-шість відсотків, то я не вірю, щоб це змінило становище.

— Більше не можу.

Він кивнув:

— Гаразд. Надішліть мені письмову пропозицію. Я доповім про це генеральній дирекції. Тільки не дуже розраховуйте…

Простою мовою це означає: «Вам нема на що розраховувати». Але я й не сподівався на більше. Зараз важливо те, що мене знають як фахівця і я матиму привід при нагоді ще раз завітати у «Зодіак». І не виключено, що якогось дня про мою пропозицію знову згадають. Позитивна риса песимізму полягає в тому, що й найменший успіх приносить тобі радість.

________

Я саме кінчав обідати, коли мене покликали в готель до телефону.

— Добридень, — почув я в трубці голос Едіт. — Шкодую, що дзвоню аж тепер, але це не моя провина — зранку не застала вас. Хочу сказати, що коли ви не відмовились од своєї пропозиції, то я охоче її прийму.

— Чудово. Коли ви можете приступити?

— Якщо потрібно — зразу.

— Навіщо так швидко… Але чи не могли б ви спершу придбати портативну машинку й усе, що потрібно. Скажіть, щоб рахунок надіслали мені в готель.

Вона пообіцяла ще сьогодні впоратися з покупками, після чого ми домовились про роботу наступного дня й попрощалися із взаємними побажаннями.

Тепер я маю і секрет арку. І замість радіти з того, сідаю й пишу коротке оголошення: «Власник підприємства шукає особисту секретарку. Англійська і німецька мови, стенографія, машинопис. Телефон такий-то, від… до… год.». І негайно з кур'єром посилаю до «Журналь дю Женев» для одноразової публікації.

________

Якщо Едіт припускала, що я взяв її до себе тільки заради статури і що наші службові взаємини будуть лише формою флірту, вже наступного ранку вона могла переконатися в своїй помилці. Я прийняв її в своїй кімнаті і після кількох вітальних фраз запропонував сісти до маленького столика, де вже лежали бланки та конверти, щойно принесені з друкарні. Потім без зайвих слів почав диктувати: «Пане директору, пишу вам, щоб письмово підтвердити умови, викладені вже в нашій розмові, відносно…»

Складання листа забрало близько півгодини. Едіт писала швидко й без помилок. Отже, якщо я мав сумнів щодо її кваліфікації, то також одержав можливість переконатися в своїй помилці. Після того як лист було підписано й акуратно запечатано в конверт, я замовив каву, і ми сіли оформляти нашу угоду. Жінка подала мені свою страхову книжку, і я розписавсь у відповідному місці як. роботодавець.

— Власне, ви працювали у «Фішера і К°» тільки шість місяців, — зауважив я, нашвидку переглянувши книжку. — А раніше де були на службі?

— Ніде. Вивчала французьку літературу, а коли закінчила, зрозуміла, що з французької літератури не проживеш, і вступила до школи машинопису й секретарства, бо в мене немає батьків, а родичі не можуть більше мене утримувати.

— Зрозуміло. Від Фішера ви пішли, як видно, через скорочення штатів. І вирішили залишити рідне місто?

Вона кивнула.

— Гарне місто Цюріх, — сказав я. — І там також є чудове озеро. Взагалі казкові краєвиди.

— Так, але самими краєвидами не проживеш.

— Невже і ваша професія зазнає криз?

— І вельми серйозних.

Вона потяглася до своєї сумочки, але я випередив її і послужливо подав пачку «Кента». Жінка закурила, пустила густий струмінь диму і подивилася на мене, немов чекала, що я ще вигадаю. Спокійний і відвертий погляд, але з ледь помітною напруженістю.

— Де ви ще шукали щастя, перш ніж прийти в «Зодіак»?

— Ніде. Перше, про що я довідалася, приїхавши сюди, була вакансія в «Зодіаку».

— Певно, від вашої знайомої?..

Вона кивнула, не моргнувши оком.

— Значить, ви тут недавно?

— Близько десяти днів.

Хоча ми вели розмову в дружньому тоні, нюанс допиту був неминучий. Бо роботодавець завжди має право на деякі відомості.

В цю мить задзвонив телефон. Моя знайома, телефоністка, повідомила, що хтось питав мене в зв'язку з якоюсь об'явою про місце секретарки.

— Я справді давав таку об'яву, — відказав я, — але вже маю секретарку. Отже, будь ласка, сповіщайте це всім, хто дзвонитиме.

З трубки почулося тяжке зітхання: «Але ж вони дзвонитимуть цілий тиждень».

— Не турбуйтеся. Я накажу більше не друкувати оголошення.

— Ви давали оголошення про секретарку? — звела брови Едіт, коли я поклав трубку.

— Власне, я дав його три дні тому, однак не знаю, чому вони так затримали. Я поганий ясновидець і не підозрював, що зустріну вас. Але чому ви так дивитесь на мене?

— Нічого. Просто думала досі, що моє призначення є наслідком випадкової примхи.

— Ви помиляєтесь. Принаймні щодо примхи. А випадковість цілком обернулася на мою користь. Ви дуже гарна. Як друкарка, хочу сказати.

Вона легко всміхнулася, проте без тіні теплоти:

— Сподіваюсь, і я дещо виграю від тієї випадковості.

— Не сподівайтеся, а будьте певні. Перша перевага від співробітництва зі мною полягатиме в тому, що ви не постарієте передчасно від перевантаження. Зараз, наприклад, можете бути вільною. Тільки лишіть свій телефон. Якщо раптом ви будете потрібні мені, я задзвоню вранці до десятої.

Вона встала, зрозумівши, що її робочий день закінчено і я помахав на прощання, не проводжаючи її. Тільки цього ще мені бракувало — проводжати власну секретарку.

Наступні дні минули в різносторонній діяльності: кілька відвідувань «Хроносу» і отого божевільного чоловіка, мого директора; два візити до нотаріуса задля остаточного оформлення операції; вечір, змарнований у бібліотеці за самоосвітою, не рахуючи годин, присвячених роздумам і вештанню вулицями. Женева загалом гарне місто, з однією тільки особливістю, яку можна однаково вважати і перевагою, і недоліком: і тут забагато води, але, на відміну од Венеції, тутешня вся зібрана в одному місці — в Женевському озері. Це змушує тебе по десять разів на день мандрувати туди-сюди по тих довжелезних мостах, які наштовхують на думку про вигоди автомобільного транспорту. Але річ у тім, що зараз мені зовсім ніколи займатися машиною. Мені вистачає клопоту і з моєю секретаркою. Справді, зараз вона не потрібна мені, то я її й не турбую. Зате мене вона непокоїть.

Не кажучи про звабливі форми, образ Едіт переслідує мене і через деякі інші особливості. Наприклад, через звичку дивитися тобі просто в вічі й брехати, не зморгнувши оком. Сумніви щодо її