Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

поступала її тіточка, поступав і татко. «Він не виховував мене, він просто любив мене, — зізнається Люба. — Він не боронив мені нічого»[704]. Внаслідок відсутності активної батьківської фігури Люба позбавлена внутрішньої мужності, орієнтації у зовнішному і внутрішному світі. Психологічний стан мішанини, сплутаності різних істин вказує на несформованість характеру, хисткість світоглядного ядра: «Я сама себе виховала, ну, то можете собі здумати! Читала все, що під руку попадало, було там усякого!»[705] «Якось у неї все разом, — дивується з Люби тіточка Олімпіада Іванівна, — книжки, романси, гулянки, залицяння, приязнь… нічого не розберу!..»[706]

Ідентифікація з божевільною матір’ю змушує Любу прийняти «аскетичний погляд на життя», який водночас не відповідає її природі («Якби я була релігіозна, я пішла б в монастир, — говорить Люба, — а то для таких, як я, навіть монастирів нема»[707]). Істеричне метання у пошуках органічного для себе еросу виявляє, що, з одного боку, Люба обґрунтовує аскетичну теорію платонічної любові, з іншого — прагне позбутися всякого аскетизму. «Адже мені усякий аскетизм, усяке факірство глибоко противне»[708], — зізнається, коли їй дорікають одержимістю аскетичним світоглядом. На істеричне розщеплене любовно-сексуальне бажання Люби вказує і те, що вона визнає вільну любов, яка не повинна вести до вінця, але у своєму істеричному припадку розігрує весілля, вінчання, що виражає її потаємне бажання сім’ї. Сексуальній хіті Люба протиставляє цінність платонічного, чистого еросу, яким була любов Данте до Беатріче. Саме під вплив цього чистого еросу, що є жіночою спробою зцілення — намагання об’єднати розколене Я, потрапляє Орест. В українській драмі моделюється аристократичне любовне бажання на основі символу Блакитної Троянди, який відсилає до середньовічнього еросу лицарських романів. Блакитна Троянда втілює поетичний символ чистої любові як квітка з «містичного лісу», яку дістає лише лицар «без страху й догани», тобто такий чоловік, котрий ніколи не мав у своїй душі сексуальної думки щодо дами серця, «ніколи не кинув на неї жадібного погляду, ніколи не марив про шлюб, а тільки носив у серці образ єдиної дами, на руці барви її, на щиті девіз її, за честь її лив свою кров без жалю, за найвищу нагороду мав її усміх, слово або квітку з її рук»[709]. Але фаталізм цього розщепленого еросу веде до того, що невизначена у своїй сутності жінка прагне з чоловіка зробити химерного лицаря «Блакитної Троянди». Орест противиться цій ролі, аналізуючи її як хворобливий симптом: «Єсть і в наші часи блакитні троянди, але се ненормальні створіння хворої культури, продукт насильства над природою»[710]. Коли Люба як активний суб’єкт прагне розіграти роль Беатріче, то Орест як пасивний об’єкт погоджується бути її Данте, слабо бунтуючи проти нав’язаної йому аскетичної ролі: «Знаю, що все-таки се непевна, ненормальна любов, вона якась безвихідна…»[711]. Насправді Орест прагне до шляхетного еросу, але не знає, як поєднати його зі своїм сексуальним бажанням. А Люба, будучи заплутаною у подібному еротичному бажанні, плутає і його, несвідомо скеровуючи не до цінності життя, а до цінності смерті. Слабкість Ореста видає в ньому не чоловіка-суб’єкта, який мав би вести заплутану у своїй сутності жінку, а чоловіка-об’єкта, якого ведуть цим химерним, заплутаним шляхом. Тому в дзеркалі Люби Орест прочитується як подвійний симптом коханої жінки та своєї матері, що робить його незбагненною для себе самого романтичною сутністю: «Сам я, може, й не піду на риск, не шукатиму його, у мене для сього замало енергії, але коли мене захопить яка стороння стихійна сила, тоді я трачу розум! Знаєте, як часом запливеш ненароком у морі далеко-далеко, чуєш, що хвиля тебе тягне, раптом прокинеться думка; а що, як не стане сили вернутися до берега? Проте пливеш все далі і далі, і так якось страшно і любо тоді! Підлітком я мав звичай, та що казати, я й тепер його не покинув, бігати на пожар і там орудувати укупі з пожарними, лізучи у найбільший вогонь. Роблю я се, ніде правди діти, не тільки з філантропії. Мені миліше тоді ставити на карту своє життя, ніж рятувати чуже. Я сам не знаю, що зо мною робиться, коли я бачу огнище пожежі, се щось стихійне, непереможне. Певне, метелик, летячи на вогонь, почуває те саме»[712].

Орест невипадково опиняється біля такого «непевного, химерного створіння», як Люба Гощинська. Люба втілює собою потужний материнський замінник. Завдяки материнській домінації та втраті батьківського коду мужності Орест, як і Люба, сформувався як невіднайдена, несамостійна особистість. У момент свого творчого успіху, коли його визнали як видатного драматурга, він зрікається всього, ідучи вслід за фатальною у своєму житті жінкою, яка веде себе і його до згуби. «Я не хочу бути вашим злим духом, вампіром», — щиро зізнається Оресту Люба. Однак вона не знає, як не бути цим злим духом. Адже з допомогою свого проникливого розуму відчуває в глибині еросу можливість незбагненного й жахаючого містицизму, що продукує потужне несвідоме. Правомірно стверджував М. Бердяєв, що в жіночій несвідомій любові міститься «можливість перетворення її в стихію демонічну»[713]. Будучи несвідомою свого любовного бажання, тобто не маючи стійкого батьківського ядра особистості, який би творив свідому любов, Люба, згідно зі своїм інтуїтивним моральним чуттям, боїться власного інстинкту, своєї глибинної тьми: «…я не того боялася, що навколо мене, а якось самої себе страшно, того, що в мені…»[714] За недостачі батьківського коду мужності в Ореста, який би міг зібрати обох, посилюється страх, адже він як фемінний чоловік-романтик помножує своєю невизначеністю невіднайденість жінки. Орест, по суті, стає її двійником. Божевільний припадок Люби активізує материнську владу над сином. «Проклятий той час, коли я послухав тебе, — зізнаватиметься згодом хворий Орест своїй матері. — Я не пішов тоді за нею, тепер вона не хоче йти за мною! Що ж, мамо, ти повинна радіти з того! Тепер всьому кінець!»[715].

Якщо Люба переймає смисл своєї божевільної матері, не наважуючись на власний, самостійний, то за Марією Захарівною Груїчевою, матір’ю Ореста, вона бачить «роль грізного судьбища»[716] в їх спільній з Орестом долі. «Що се, фатум? — вигукує розпачливо Орест. — Знов моя мати між нами? Любо, забудь про неї, не думай, я тисячу раз зрікаюся її, її слів»[717]. Однак у психології Люби сформований потужний страх материнського переслідування, який змушує її на основі незнайденого смислу зректися життя як страхітливого інстинкту в образі божевільної матері. Так драма Лесі Українки виявляє, як фатальна Жінка-імперія позбавляє національний світ батьківського коду