рухатися в обраному напрямку, а запал Варнави зробив своє. У цей період Варнава став настільки зверхнім, що почав вважати роботу шевця надто брудною для себе. Адже він майбутній співробітник канцелярії. Він дозволяв собі навіть достатньо рішуче вступати в суперечку з Амалією, коли вона часом, хоча й досить рідко, робила йому зауваження. Я пробачила йому цю швидкоплинну втіху, бо радість і зверхність, як це нескладно було передбачити, зникли першого ж дня, коли він пішов до Замку. Тоді й почалася ця незрозуміла служба, про яку я тобі вже розповідала. Дивовижним було те, як легко, з першого разу, Варнава потрапив до Замку, точніше, до тієї канцелярії, яка стала, так би мовити, його робочим місцем. Я мало не збожеволіла від такого успіху і, коли Варнава увечері, після повернення додому, розповів мені все, побігла до Амалії й цілувала та обіймала її так сильно, аж вона заплакала від переляку та болю. Від хвилювання я нічого не могла сказати, тим більше, що ми з нею так давно не розмовляли, тому я відклала розповідь на наступний день. Але наступного дня розповідати вже не було чого. Те, чого вдалося досягнути так швидко, стало єдиним успіхом. Протягом двох років Варнава жив цим монотонним і тривожним життям. Слуги нас підвели. Я дала братові з собою короткого листа, у якому просила заопікуватися ним і нагадувала слугам про колишні обіцянки. Варнава, побачивши якогось слугу, відразу ж виймав і простягав йому листа. Я припускаю, що часом йому траплялися на шляху слуги, які мене не знали, правда й те, що манера Варнави мовчки показувати листа, – він не наважувався заговорити там, нагорі, – дратувала. Але все одно те, що ніхто не хотів допомогти, було підло. І для нас стало справжнім порятунком, коли один зі слуг, якому, мабуть, не вперше потрапив на очі цей лист, зім'яв його й викинув у смітник. Хоча ми, ясна річ, давно могли й самі себе так звільнити. Слуга міг би ще додати: «Ви теж так поводитеся з листами». Але хоча для нас цей час і був утраченим, Варнаві він пішов на користь, якщо можна вважати корисним те, що він передчасно подорослішав, рано змужнів, став серйознішим і поміркованішим. Часом мені сумно бачити його й порівнювати з тим хлопчиком, яким він був іще два роки тому. Але при цьому він не став мені опорою, не почав опікуватися мною, як міг би робити на його місці зовсім дорослий чоловік. Без мене він навряд чи потрапив би до Замку, але відтоді, як опинився там, став незалежним. Я єдина, кому він довіряє, але й мені він розповідає лише невелику частину того, що має на серці. Варнава багато говорить про Замок, але з цих розмов, із цих дрібниць, про які він каже, неможливо збагнути, як усе це могло так сильно його змінити. Насамперед неможливо зрозуміти, чому, подорослішавши там, нагорі, він раптом утратив свою дитячу сміливість, яку він зберігав найдовше з нас усіх. Звичайно, беззмістовне простоювання день у день, щоразу однакове, без жодної надії на якісь зміни, – все це виснажує й примушує у всьому сумніватися, а також робить нездатним ні на що, окрім цього безглуздого стояння. Але чому він не опирався цьому раніше? Тим більше, що досить швидко збагнув, наскільки я мала рацію, коли постійно нагадувала йому: потішити своє марнославство в Замку не зможе, а єдине, чого можна досягнути, – це трохи покращити становище нашої сім'ї. У Замку все влаштовано дуже скромно, це не стосується лише різних забаганок слуг, тому марнославна людина змушена реалізувати себе в роботі, і нагородою їй стає лише робота, а про шанолюбство доводиться цілком забути, бо для дитячих забав там не місце. Хоча Варнаві здалося, як він мені розповідав, що там він чітко побачив, якою великою була влада й мудрість навіть тих сумнівних чиновників, у кімнатах яких він мав право перебувати. Як вони диктували – швидко, із напівзаплющеними очима, як різкими жестами, без єдиного слова, одним лише помахом пальця відганяли слуг, а ті замість бубоніти щось собі під ніс, як звичайно, важко дихали та щасливо посміхалися. Або як один із чиновників, знайшовши у своїй книзі важливе місце, стукав по ній, і всі решта, наскільки дозволяла тіснява приміщення, бігли до нього й витягали шиї до тексту. Усе це дуже сильно вплинуло на формування в мого брата високої думки про цих людей, і в нього склалося враження, що якби справа зайшла так далеко, аж хтось із урядників помітив би Варнаву і перекинувся з ним кількома словами не як із чужим, а як із колегою по канцелярії, хоча й нижчим за рангом, це могло б надзвичайно допомогти нашій сім'ї. Але настільки далеко справа ще не зайшла, а сам Варнава не наважується зробити нічого, аби посприяти такому розвиткові подій, хоча добре усвідомлює, що горе нашої сім'ї змушує його взяти на себе нелегкі обов'язки батька родини, незважаючи на юний вік. А тепер останнє: минулого тижня з'явився ти. У «Панському дворі» я чула, як хтось говорив про це, але не звернула уваги. Казали, що прибув землемір, та я навіть не знала, хто це такий. Наступного вечора Варнава прийшов додому раніше, ніж завжди, – переважно я о певній порі виходжу йому назустріч. Він побачив, що Амалія вдома, і витягнув мене на вулицю, поклав голову на моє плече й заплакав. Він став знову маленьким хлопчиком, як колись. З ним трапилося щось, до чого він ще не доріс. Ніби перед ним раптом відкрився цілком новий світ, усі радощі, небезпеки й новизну якого він не здатен осягнути. А при цьому він всього-на-всього отримав завдання передати тобі листа. Але це було його перше доручення, перша робота, яку він мав виконати.
Ольга замовкла. Стало тихо, і чути було тільки важке дихання батьків, яке часом переходило в хрип. Не наголошуючи на своїх словах, К. промовив, ніби хотів лише доповнити розповідь Ольги:
– Ви всі ламали комедію переді мною. Варнава передав мені листа як досвідчений і дуже зайнятий вістовий, а ти й Амалія, цього разу ви з нею об'єдналися, робили вигляд, ніби служба вістоноші і передавання листів – це для нього справа другорядна і робить він це тільки поміж іншим.
– Не плутай нас між собою, – сказала Ольга. – Після цих двох листів Варнава знову перетворився на щасливу дитину, попри всі сумніви, які викликає в нього робота в