Читати книгу - "Мідний король"

Розвіяр усміхнувся:

— «Кругле Ікло — не найдальший, але один з найпрекрасніших островів… Удосвіта він піднявся на видноколі, зелений, квітучий, оточений спокійною водою. Ми увійшли в порт, де вже стояло багато суден, де над верхніми причалами погойдувались повітряні кулі, і ошатна публіка, гуляючи по вузьких набережних, вітала кожний корабель, ніби зустрічаючи знайомих…»

— Що таке верхні причали?

— Не знаю.

— Я хочу туди, — сказав Лукс. — Яско, а ти?

— Розвіяр вирішить, — виразно холодно сказала дівчина, і Лукс затнувся.

…Усю ніч після побоїща звіруїна мучила спрага, Розвіяр щопівгодини підносив коновку до його губів. Яска майже до світанку пролежала тихо, чи то вві сні, чи то в забутті. Над ранок опритомніла й злякалася темряви. Розвіяр розбудив світлячків у скляниці, поклав Ясчину голову собі на коліна й так сидів, поки не наступив ранок.

Весь день він носив її на руках, ні на хвилину не залишаючи саму. Вона була спершу байдужа, потім обхопила його за шию, тоді засміялась:

— Знаєш… якщо я кому-небудь розповім, як великий воїн усіх часів і народів носив мене на горщик…

— Велика честь — носити на горщик могутнього мага, — відповів він без осмішки.

Тим часом звіруїн оклигав від ран і потрясіння. Розвіяр укотре здивувався, як скоро повертаються до нього сили. Уранці Лукс ледве ходив, увечері вже повернувся звідкись, затопивши голову в плечі, чи то пригнічений, чи то винуватий.

— Розвіяре… Можна тебе на декілька слів?

Уперше за весь день полишивши Яску, він вийшов слідом за Луксом у сусідню кімнату. На верстаті лежало незакінчене рукоділля Акки.

— Я був у коваля сьогодні… — почав Лукс, дивлячись убік. — Я спитав у нього, чи може він зробити остроги.

— Що?!

— Через мене… ми мало не… — Лукс затнувся. — Ти все правильно розрахував, але… страх вищий за розум. У мене, в усякому разі. А найкращі ліки від страху — це остроги в боки. Короткий Танцюра, мій брат, мав рацію…

Розвіяр торкнувся його боку — там, де під шерстю ще почувався давній шрам.

— Я твій вершник — чи Короткий Танцюра?

— Ти, Розвіяре, — покірливо відповів Лукс.

— Я не діткнусь тебе острогами. Лаятиму, битиму кулаком у потилицю, коли треба, укушу за шию ззаду. Але остроги не надіну. Дарма ти потурбував коваля.

* * *

Пліт небезпечно потріскував. Хвилі накочувались на його краї, мов намагаючися злизати кору з міцно зв’язаних товстих стовбурів. Жаровня ще горіла.

— Ляж і вкрийся з головою. — Розвіяр поцілував Яску у вухо. — Луксе, витягай ковдри.

Звіруїн узявся розбирати поклажу.

— Якщо завтра прилетить патруль — я нічого не зможу зробити. — Яска нервово позіхнула. — Дуже страшно бути магом.

Лукс укрив Яску ковдрою. Укриваючи, ніби ненароком погладив її по плечу. Вона не відповіла ні рухом, ні словом.

— Мені початувати? — повагавшись, запитав звіруїн.

— Спи, поки можна, — озвався Розвіяр. — Я почитаю.

Лукс відійшов від жаровні, у морок, на край плоту. Розвіяр видобув із сідельної сумки шкіряний футляр. Світло впало на жовті сувої; Розвіяр опустив руки і якийсь час сидів, просто дивлячись на рукопис із людської шкіри. Навіщо він шукав ці моторошні сторінки? Нехай би гнили в могилі разом зі старим…

Лукс усе не вертався. Яска, з головою вкрившись ковдрою, лежала недвижно. Одна особливо висока хвиля розбилась об край плоту, піднявши віяло бризок, видимих навіть у темряві. Розвіяр змахнув з обличчя солоні краплі; вночі патруль не побачить ні плоту, ні людей на нім. Скільки днів ще треба повзти по воді просто неба, не маючи можливості сховатись?

Він піднявся й, обережно ступаючи по колодах, пішов шукати Лукса. Звіруїн, мокрий з голови до хвоста, сидів на слизьких колодах у небезпечній близькості від води.

— Луксе!

Звіруїн отряхнувся, розбризкуючи краплі. Розвіяр не бачив його обличчя.

— Вирішив скупатись? — сухо спитав Розвіяр.

— Хвилею накрило. — Лукс понуро потер вухо. — Послухай… вона мене… нібито я порожнє місце.

— Вона тебе любить і цінує.

— Цінує — так! Я великий вантаж можу нести на спині.

— Луксе, — сказав Розвіяр. — Тепер не час з’ясовувати стосунки. Їй дуже важко.

— Я знаю. — Звіруїн не дивився йому в очі. Розвіяр торкнувся його мокрого плеча:

— Перевдягнись. Візьми запасну сорочку.

— Мені не холодно.

— Перевдягнись, — повторив Розвіяр. У його голосі ледь прозирнула владна нотка.

Лукс понурився. Вони повернулись до жаровні; Яска лежала нерухомо, але Розвіяр здогадався, що вона не спить. Лукс перевдягнувся, розіклав мокру одіж на плоту і сів ближче до жаровні, настовбурчивши смугасту шерсть на боках.

— Ти хотів би піти з плотом у внутрішнє море? — спитав Розвіяр, дивлячись на сувої гекса в своїх руках.

— Так. — Лукс накинув на плечі ковдру. — Ти вже щось вирішив?

Розвіяр похитав головою.

— Тоді чому нам не пошукати місця, де ми могли б спокійно жити? — Лукс простягнув до жаровні руки. — Ясці треба… все це забути, заспокоїтися, жити в своєму домі…

— Рукодільничати, — долинуло з-під ковдри. Голос Яски був хрипкий і в’їдливий.

Лукс зітхнув. Печально покосився на Розвіяра, немовби кажучи: «Ось бачиш».

— Чому ти не спиш? — спитав Розвіяр.

Яска вибралася з-під ковдри — закудлана, з гарячими безсонними очима. Мигцем поглянула на небо, прикрила очі долонею, мов на палючому осонні:

— Ти читатимеш, Розвіяре? Почитай уголос.

— Гекса пишуть свої тексти на шкірі ворога, — сказав Розвіяр.

Яска довго мовчала. Потім сказала зміненим голосом:

— Однаково. Я хочу знати.

* * *

— «Він співає твої гімни,

Ти живеш у його піснях.

Ти співаєш у його жилах,

Він несе тебе далі…»

Він читав усю ніч, розбираючи вузлуваті рядки, близько підносячи сувої до очей. Розгойдувався пліт, шуміло море. Лукс лежав поряд, притиснувшись до Розвіяра своїм підсохлим боком.

— «Пелюстка на воді,

Сідло моєї пам’яті.

У сідлі розпочну новий день,

І завтра сходить сонце».

Прочитавши, Розвіяр жмакав сувій і, проштовхнувши в щілину під віком жаровні, кидав на ще червоні вуглини. З’являлись язички полум’я, світлішало, вогонь відбивався в розплющених очах звіруїна та Яски.

Шкіра тріщала, скручуючись. Розливалася чорнота, зникали літери.

— «Проведи ворога через тортури так, щоб він дожив до наступного світанку. Він помре з твоєї волі, не зі своєї. Це його останнє прижиттєве приниження»… Читати?

— Читай, — ледь чутно відповідала Яска.

* * *

Удосвіта хмари повстали над обрієм, ніби примара міста Мірте. Троє сиділи, притулившись одне до одного, ховаючи тепло.

— Розвіяре… Я тут подумала одну річ… Можна, я скажу?

— Скажи.

— Можливо, Золоті… як ти про них розповідав… не такі вже… несправедливі? Їх можна зрозуміти… Вони багато разів перетиналися з гекса лицем до лиця… Якби