Читати книгу - "Мідний король"

навряд чи могли розчути його слів; Ремиш змертвів. Йому випадало протистояти портовим злодіям, морським розбійникам дрібного й середнього штибу, але людина, що стояла перед ним, була незмірно страшніша за цілу злодійську зграю. Ремиш зрозумів це, дивлячись у його проникливі чорні очі.

— Я заплатив тобі й заплачу ще — за гостинність. — Голос гекса трохи пом’якшав. — Усе, що мені треба, — щоб нас не займали… І ще жаровня. У тебе є переносна жаровня? Я доплачу.

— Так, — тихо сказав Ремиш.

— Що — «так»?

— Жаровня… зараз.

Вітер ущух, хвилі трохи заспокоїлись. Пліт рухався вздовж берега, важко погойдуючись, і Камінна Стрілка повільно відповзала назад. Руїни старого міста на видноколі взялись імлою.

Розвіяр сидів, обіймаючи Яску, відчуваючи під плащем її тонкі ребра. Пліт погойдувався, нагадуючи йому бакен біля міста Мірте, маленький бакен, що врятував йому життя. Яска нижче насунула на обличчя каптур: вона боялась відкритого неба.

— Усе-таки кепсько на цьому плоту, — сказав Лукс. — Немов голяка на ярмарку… Яско, ти не бійся. Може, вони ще не прилетять.

— Я не боюсь, — озвалась вона крізь зуби.

Лукс зітхнув. Зітхання значило: звісно, боїшся, перед нами ж навіщо прикидатись?

— Вона боїться не патруля, — сказав Розвіяр.

Яска ледве здригнулась на його руках.

— А чого? — спитав Лукс.

— Розповість сама, коли захоче.

Яска затремтіла. Він притис її до себе, заспокоюючи.

Він носив її на руках ось уже багато днів, хоча вона давно набралася сил і могла ходити сама. Він не довіряв її Луксу, і звіруїн що день, то більше нудьгував. Але Розвіяр відчував, незрозуміло чому, що Яску треба нести на руках.

— Це все магія, — сказала вона тихим, тремтячим голосом. — Я сама не розумію як. Думала, нічого не вийде… А потім побачила цих птахів, гекса, вас… І тоді земля й небо перевернулись, небо стало полем. Звідти виростали блискавки, як дерева. Повільно й гарно… і боляче, так вони росли, і на кожній гілці сиділа пташка. А потім вони відлетіли. Але насправді вони падали. А я знала, що роблю щось жахливе, і саме небо розлютилося на мене… за те, що я насмілилась. Тепер весь час здається, що хтось згори дивиться, шукає мене… А сховатися нема де.

— Я розумію, — сказав Розвіяр.

— Ти ж не маг…

— Ні. Але коли я вперше побачив Ранка-Без-Похибки в його склепі, у підземеллі під замком, стіни мовбито зсунулись. Я потім довго боявся низьких стель і вузьких коридорів.

Зробилось тихо. Гойдалось море, скрипіло колесо, перекликались плотогони.

— Я думав, ти ніколи нічого не боїшся, — сказав Лукс.

Долинув звук важких кроків. Прийшов торгівець, тягнучи перед собою важку жаровню на трьох ногах — круглу чашу для вогню з заліза й глини.

— Дякую, — сказав Розвіяр і простягнув торгівцю монету.

* * *

Солоні бризки падали на обличчя. У півсні він бачив Акку, жінку з гарячково блискучими очима.

— Прощавай, — сказав він їй. — Дякую за гостинність.

Вона стояла, перегородивши дверний отвір, не даючи йому вийти.

— Що? — спитав він.

Вона мовчала. Кусала губи.

— Що ти хочеш мені сказати, Акко?

Вона нарешті відступила. Притислась до стіни:

— Прощавай.

Він вийшов у вузький земляний коридор зі сходами нагору.

— Я буду пам’ятати про тебе, — сказала Акка за його спиною.

Він озирнувся:

— Я теж.

…Сильно хитнувся пліт. Розвіяр розплющив очі. Яска та Лукс, тихо перемовляючись, сиділи біля жаровні. Їхні обличчя підсвічувались ізнизу. Розвіяр зрозумів, що вже споночіло; він подумав, що треба встати, і знов заплющив очі. Страх, який він наганяв на весь хутір, перетворився на побожний жах. Десятка три чоловіків і жінок — маленька щільна юрба — замовкли й уклякли, коли Розвіяр вийшов із дому й спинився перед ними. Чинбар, який стояв найближче за всіх, нервово м’яв у руках край своєї куртки:

— Ми зробили, як ти велів. Гекса скинули в яму, вартівників уклали… рядами, і прикрили гілками. Птахів та ящерів… поки що просто кинули. Шкода птахів…

— Скільки їх?

— Гекса ми не рахували…

— Скільки птахів?

— Де… десять.

— Добре… Пам’ятайте: на хутір напали гекса. Це головне, що ви маєте пам’ятати.

Шестеро молодих парубків зголосились іти з ним у ліс, попри сльози й голосіння матерів; троє з них виявились досвідченими мисливцями — читали сліди, ловили вітер і вміло ховалися серед листя. На щастя, усі їх виверти виявились зайвими: ліс був порожній. Розвіяр зупинив супутників, що розхрабувались і бажали йти далі в хащі за нечисленними слідами вцілілих гекса. Він шукав іншого, не знаходив і готовий був упасти в одчай, коли один з мисливців — плечистий син чинбаря — знайшов потайник під корінням величезного дерева. Коріння було підсічено, стовбур нахилився, піддаючись зусиллям сімох міцних чоловіків, і під ним відкрилась могила: старий був похований у сідлі й лежав на боці, торкаючись обличчям лускатої шиї свого цибатого ящера.

Розвіяр кілька хвилин стояв над ними. Уцілілі гекса були голодні, однак витратили сили й дорогоцінний час на те, щоб поховати ватага згідно з традицією. Їхнє уявлення про те, що «м’ясо», а що ні, навіть у небезпечній ситуації лишалось непорушним.

Лице в старого було жовте і суворе, очі ледь розплющені. Стиснувши зуби, Розвіяр обшукав його сідельну сумку й знайшов шкіряний футляр.

— Це гроші? — жадібно спитав парубійко з кучерявчиками, наймолодший серед охітників.

— Закрий рота, — порадив чинбаренко…

— …Розвіяре!

Він сів. Під ним був пліт, над ним — темне, затягнуте хмарами нічне небо.

— Іди їсти, — сказав Лукс.

— Ага. — Розвіяр підвівся, відчуваючи, як отерп кожен м’яз. Він страх як заморився за довгий перехід від Череватого Бору до Камінної Стрілки. Мертве селище, батьківщина Яски, було порожнім, і поряд із братньою могилою на березі височіла ще одна така сама, і райдужна грамота казала: «Імператор тужить за кожним своїм підданцем».

Розвіяр спалив цей папір.

Над плотом розливався запах печеної риби. Жаровня була чудова, дрова горіли повільно й рівно. Сьогодні вранці Лукс наловив риби в струмку голими лапами, Яска зберегла її, загорнувши в лопухи, і ось тепер спекла, посипавши грубою сіллю. Розвіяр їв, кидаючи кості у вогонь.

Зовсім смеркло.

— Доведеться спати по черзі, — сказав Лукс. — Не знаю, чому б цим плотарям не зарізати нас уві сні, не пограбувати й не скинути в море?

— Вони бояться, — сказала Яска.

— Чого?

— Не знаю. Просто відчуваю. Може, самі думають, що ми переріжемо їх і заберемо їхній пліт?

— Великий скарб, — пробурмотів Лукс.

— Тут — ні. — Розвіяр обгризав риб’ячу голову. — А у внутрішніх морях нема свого дерева, зовсім. Велика цінність.

— У внутрішніх морях… — почав Лукс і раптом скинув голову: — Значить, вони ідуть до Осиного Носа?!

— Так, — сказав Розвіяр.

— Ходімо з