Читати книгу - "Хатина дядька Тома"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— А ви ніколи не думали про те, щоб дати своїм рабам відпускні листи?
— До цього я ще не доріс. Тримати рабів заради наживи я не міг, але з їхньою допомогою розпускати гроші не видавалось мені найгіршим у світі злом. Багато хто з них були старі домашні слуги, до яких я встиг щиро прикипіти душею, були і їхні діти. Всім їм у нас непогано жилося… — Сен-Клер замовк і в задумі пройшовся кімнатою.
— Бувало, я тішився надією, — знову заговорив він, — що недарма проживу на білому світі й спроможуся на благородну справу. Я хотів стати одним із тих добродіїв, які дарують неграм свободу, щоб своїм вчинком стерти ганебну пляму з репутації нашої Батьківщини. Юнакам властиво виношувати такі мрії, але…
— Але що? Що стало на заваді здійснення цієї благородної мрії? — запитала міс Афелія. — Чому ви не довели справу до кінця?
— Знаєте, всі обставини складалися проти цього мого бажання, і я зневірився, мов цар Соломон. Мабуть, у мене, як і у нього, відчай став супутником мудрості. Так чи так, а борця і реформатора з вашого покірного слуги не вийшло. Я пливу за течією. Пробував пливти проти неї, але це були невдалі спроби. Води усталеного суспільного устрою повертали мене і несли далі за своїм маршрутом. Альфред ганьбить мене за інертність при кожній нашій зустрічі, а я визнаю його вищість, бо він добре знає, що під лежачий камінь вода не тече. Його логічне життя протікає за ним же написаним сценарієм, а моє — просто приймання того, що мені дається.
— Огюстене, дорогий мій, і вам цього досить? Невже вам би не хотілося більшого? Чому ви не дієте?
— Я й сам ненавиджу себе за такий спосіб життя! Але ми відхилилися від теми. Ми, здається, говорили про звільнення рабів… Не думайте, що мої погляди виняткові у нашому суспільстві. Ні, я маю багато однодумців! Адже наша країна страждає від цього іга! Воно руйнівне не лише для раба, але й для рабовласника. Кожному ясно, що це страшенне зло, що ми мусимо жити поряд з юрбами невігласів, які розперезалися з нашої ж вини. Рабство — зло і для нас, і для них. Ще невідомо, для кого більше. Англійські аристократи й капіталісти не так гостро відчувають цю проблему, бо не живуть разом із тими, хто на них працює. А ми?.. Ці люди живуть у наших домах, спілкуються з нашими дітьми і впливають на них сильніше, ніж ми самі, бо діти чомусь дуже прив’язуються до негрів, переймають їхні звички і, що найгірше, світогляд. Якби Єва не була янголом, їй би загрожувала смерть. Часто буває, що на плантаціях — епідемія віспи, а ми зараз не можемо ізолювати своїх дітей від їхніх. А те, що вони ростуть серед своїх недалеких, примітивних слуг — це що? Регрес, повний вперед у минуле, до печери, моя люба. І це відбувається дуже швидко… Наші законодавці рішуче забороняють давати неграм навіть найскромнішу освіту, і це логічно! Досить буде навчити грамоті одне покоління негрів — і рабовласницька система лусне, як мильна бульбашка. Якщо ми не дамо їм свободи, вони візьмуть її самі.
— Чим же все закінчиться? — поцікавилася міс Афелія.
— Важко передбачити. Очевидно лише те, що рано чи пізно пригнічений народ підніме голову і у Європі, і в Англії, і у нас. Гряде час Божого гніву. Моя мати часто говорила про майбутній золотий вік, про Царство Боже на землі, коли всі люди будуть вільні та щасливі. Вона навчала мене, дитину, словам із молитви: «Нехай прийде Царство Твоє», і тепер мені здається, що вже зовсім скоро пророцтво, у яке вона щиро вірила, здійсниться. Але як дізнатися, коли саме Господь прийде на землю?
— Слухаючи вас, Огюстене, я щораз більше переконуюся у тому, що потрапити у Царство Небесне у вас шансів багато, — схвильовано сказала міс Афелія, відкладаючи плетіння і дивлячись на Сен-Клера теплим поглядом.
— Я вдячний вам за добру думку про мене. Та не перебільшуйте. Ви ж бо знаєте, який я насправді: теоретично наближаюся до воріт Царства Небесного, а практично — валяюся, мов порося, у земному поросі. А ось і дзвінок — запрошення на чай! Ходімо! І більше ніколи не звинувачуйте мене в тому, що я уникаю серйозних тем у спілкуванні.
За столом Марі зачепила тему смерті Прю.
— Ви, кузино, мабуть, вважаєте нас варварами, — сказала вона.
— Так, це варварство. Але ж не усі тут, на Півдні, варвари!
— Бувають такі негри, з якими просто неможливо дати собі раду. Як їх земля носить! — розвивала думку Марі. — Таких мені зовсім не шкода. Поводились би як годиться — ніхто б їх не чіпав.
— Мамо, але ж Прю була така нещасна! Вона пила з горя!
— Дурниці! Це її не виправдовує! Я також нещасна, можливо, навіть більше, ніж вона, але ж я не вином заливаюся! Вся справа у тому, що негри — поганці. І серед них є такі, яких перевиховати неможливо.
Пригадую, як у мого батька був один негр, таке ледащо, яких світ не бачив — знай тільки втікав з плантації, ще й злодійкуватий до всього. Скільки разів його ловили на гарячому, били, а він усе одно за своє. А потім він просто поліз на багнище, ходити не міг, і помер там! Чому він так зробив, тільки Бог один знає. Адже батько так добре ставився до своїх невільників!
— А я одного разу приручив негра, на якому вже всі хрест поставили — і господарі, й наглядачі, — сказав Сен-Клер.
— Як вам це вдалося? — здивувалася Марі. — Цікаво було б побачити вас у такій ролі, просто феномен упокорення норовливих…
— Його звали Сціпіон. Він був родом із Африки — богатир і безмежний свободолюб. Його перепродували багато разів, аж поки його не придбав Альфред. Мій брат був впевнений, що легко поставить його на місце. Одного прекрасного дня Сціпіон віддухопелив наглядача і втік. Це трапилося невдовзі після того, як ми з братом поділили батьківську спадщину. Я тоді саме гостював у Альфреда. Він лютував. Тоді я йому сказав, що він сам у всьому винен, і запропонував зайнятися цим негром. Ми домовилися так: якщо мені вдасться його впіймати, то зможу спробувати свій експеримент. Зібрали шестеро молодців із рушницями, собаками та й пішли на багнище. Тоді я зрозумів, що люди
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хатина дядька Тома», після закриття браузера.