Читати книгу - "Таргани"

Біля воріт Харрі помітив чорний автомобіль. І ніби навіть розгледів обрис фігури за тонованим склом, але остаточно переконався у своїх здогадах, тільки коли скло з електричним клацанням поповзло вниз і з салону почулися приглушені звуки симфонії до мінор Гріга.

— Ідете додому, пане Холе?

Харрі кивнув і сів у машину. Водій поправив своє сидіння.

— Що ви тут робите так пізно, Санпхет?

— Я тільки що відвіз пана Торхуса. Немає сенсу повертатися додому спати, адже за кілька годин я маю заїхати за фрекен Віг.

Він рушив із місця, і вони полетіли по сплячих вулицях цього кварталу вілл.

— А куди ж направився в таку пізню годину Торхус? — запитав Харрі.

— Він хотів подивитися Патпонг.

— Он як. Ви порадили йому який-небудь бар?

— Ні. Схоже, він сам знав, куди йому треба. Кожний розуміє краще за інших, яких саме ліків потребує.

Харрі піймав його погляд у дзеркальці.

— Мабуть, ви маєте рацію, — сказав він і виглянув у вікно.

Вони виїхали на вулицю Рами V, і рух зупинився. Беззуба баба, сидячи в кузові пікапа, дивилася на них. Щось знайоме, подумав Харрі, і раптом вона усміхнулася. Лише трохи пізніше він зрозумів, що вона не могла бачити їх за тонованим склом, а просто посміхалася своєму відбиттю в посольському автомобілі.

Розділ 49

Івар Льокен знав, що все скінчено. Жоден мускул його тіла не ворухнувся, і все пройшло. Страх накочувався на нього хвилями й знову відступав. Він постійно думав про те, що зараз загине. Це був суто умоглядний висновок, але відчуття швидкої смерті просочувалося в душу, немов крижана вода. Того разу, коли він виявився в пастці біля села Мілай і стояв із цим чортовим бамбуковим ціпком у стегні, а інший прошив йому ногу від ступні до коліна, він жодної миті не думав про те, що помре. І коли валявся без тями в Японії й лікарі сказали, що ногу треба ампутувати, він відповів, що скоріше здохне, але знав при цьому, що смерті не буде, що вона неможлива. І коли вони прийшли давати йому наркоз, він вибив шприц із рук лікаря.

Нерозумно, звичайно. Але йому дозволили зберегти ногу. «Поки відчуваю біль, я живу», — написав він на стіні над своїм ліжком. Він пролежав у госпіталі в Окабе майже рік, поки не виграв бій із власною зараженою кров’ю.

Тепер він говорив самому собі, що прожив довге життя. Довге. А це дещо значить. І бачив людей, яким було гірше, ніж йому. Так навіщо ж пручатися, думав він. І проте пручався. Тіло відмовлялося помирати, як і сам він відмовлявся помирати все своє життя. Як відмовлявся перетнути межу, навіть коли прагнення вогнем віддавалося в попереку, як не дав зламати себе, коли його вигнали з армії, відмовлявся жаліти себе, коли приниження дерло, як батогом, знову роз’ятрюючи старі рани. Але насамперед він відмовлявся заплющувати очі. Ось чому він приймав усе: війни, страждання, жорстокість, мужність, людяність. Стільки всього, що він із повним правом міг сказати про себе, що прожив довге життя. І тепер він теж не став заплющувати очі, він тільки кліпав. Льокен знав, що має померти. І якби міг, то заплакав би.

Ліз подивилася на годинник. Було пів на дев’яту, вони з Харрі вже цілу годину сиділи в «Мілліс Караоке». Навіть Мадонна дивилася на них зі стіни скоріше нетерпляче, ніж жадібно.

— Куди він пропав? — запитала вона.

— Льокен прийде, — запевнив її Харрі.

Він стояв біля вікна, піднявши жалюзі, і дивився, як його відбиття прошивають фари машин, що повзуть по Сілом-роуд.

— Коли ти говорив із ним?

— Відразу ж після розмови з тобою. Він був удома, збирав фотографії й апаратуру. Льокен неодмінно прийде.

Він притулив долоні тильною стороною до очей. Очі були червоні й запалені, коли він прокинувся сьогодні вранці.

— Давай почнемо, — вимовив він.

— Із чого? Ти так і не сказав, що відбувається.

— Пройдемося по фактах, — продовжував Харрі. — Остання реконструкція подій.

— Гаразд. Але навіщо?

— Тому, що ми весь цей час помилялися.

Він смикнув за шнурок, і немов щось звалилося крізь густе листя, коли жалюзі з гуркотом упали вниз.

Льокен сидів на стільці. Перед ним на столі лежали в ряд ножі. Кожним із них можна було зарізати людину за мить. Просто дивно, якщо вдуматися, як легко вбити людину. Настільки легко, що незрозуміло, як люди здебільшого примудряються доживати до старості. Один круговий рух, все одно що зняти шкірку з апельсина, — і горло перерізане. Кров цебенить з такою швидкістю, що смерть настає за кілька секунд, — у всякому разі, якщо вбивство зроблене професіоналом.

Удар у спину вимагає більшої точності. Не можна наносити безцільно двадцять-тридцять ударів, тикаючи в людську плоть навмання. Але якщо знати анатомію, знати, як проткнути легені або вдарити в серце, то немає проблем. Якщо завдають удару спереду, то краще цілити нижче й прямо вперед, щоб ребра не заважали добратися до життєво важливих органів.

А ще легше зробити це ззаду, якщо вдарити ножем поруч із хребтом.

Наскільки легко застрелити людину? Дуже легко. Коли він уперше вбив людину, то зробив це з напівавтоматичної гвинтівки в Кореї. Він прицілився, нажав на спуск і побачив, як людина впала. І все. Ніяких докорів совісті, кошмарів чи нервових розладів. Може, тому, що йшла війна, але він розумів, що справа не тільки в цьому. Імовірно, у його душі немає співчуття? Один психолог пояснив йому, що він став педофілом саме через душевну ваду. Цей лікар міг із тим самим успіхом назвати його лихим.

— Ну що ж, слухай, — сказав Харрі, всівшись навпроти Ліз. — У день убивства машина посла під’їхала до будинку Уве Кліпри о сьомій годині, але за кермом був не посол.

— Не посол?

— Ні, охоронець не пам’ятає ніякого жовтого костюма.

— Як же так?

— Ти бачила його костюм, Ліз, перед ним блякне навіть колір бензоколонки. Думаєш, можна легко забути такий костюм?

Вона повільно похитала головою, і Харрі продовжував:

— Той, хто приїхав на машині посла, припаркувався в гаражі, подзвонив у бічні двері, і Кліпра відчинив, побачивши перед собою дуло пістолета. Відвідувач увійшов у будинок, зачинивши за собою двері, і чемно попросив Кліпру відкрити рот.

— Чемно?

— Я просто намагаюся трохи прикрасити цю історію. Можна?

Ліз стиснула губи й красномовно піднесла до них вказівний палець.

— Він всунув дуло йому в рот, наказав Кліпрі стиснути зуби й вистрілив, холодно й безжалісно. Куля пройшла навиліт і застрягла в стіні.