Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

– Ще дві години буде достатньо світла, щоб малювати, – повідомив Фріц. – Не бійтеся, вам не доведеться стояти так довго. Загалом вийде не більше, ніж півгодини. Але я часто на вас дивитимуся, тому цей час пролетить дуже швидко. Як довго пані Гайндорф дозволила вам тут бути?

– Я можу залишатися тут стільки, скільки захочу!

– От і чудово. Тож ми спершу трохи помалюємо, а тоді ще й побалакати встигнемо. Добре? А тепер ходімо в ательє.

Вони перейшли в сусіднє приміщення з широкими високими вікнами та світлими фіранками, усі стіни там були завішані й заставлені незакінченими ескізами та нарисами.

Фріц витягнув якусь папку й поправив одну з картин.

– Я вже окреслив вам головну ідею моєї картини, наскільки це взагалі можливо. Тут зберігаються усі мої нариси. Ось розробки чоловічої моделі. А на мольберті – полотно олією з його зображенням. А з цих ескізів видно, як я приблизно уявляв собі дівчину. Зауважте, поза її майже всюди однакова, а обличчя та фігура щоразу інакші – ознака моїх невпинних пошуків. Але хто шукає, той знаходить. А тепер час зафіксувати позу. Станьте на фоні цієї блакитної фіранки – так буде найкраще. І подумайте про зневіреного мандрівника, що блукає пустелею, а ви з’являєтеся перед ним, наче небесна посланниця, із чашею життєдайної води в руках – ось так, саме так – руки опустіть трохи нижче, а обличчя поверніть ближче до фіранки – так і стійте, не рухайтеся.

Фріц миттю схопив аркуш паперу, й олівець швидко затанцював по білому полотні.

– Ну ось, – глибоко дихнувши, мовив він через деякий час, – зловити рух нам уже вдалося. А тепер треба швиденько зафіксувати позу, щоб завтра ви стали так само. – Він узяв фотоапарат, налаштував його і зробив світлину. – Дякую! Тепер ви вільні.

Елізабет підійшла ближче:

– Можна глянути?

– Прошу дуже.

– Але ще зовсім нічого не видно…

Фріц усміхнувся:

– Це не виходить так швидко. Ось тут можна розрізнити обриси руки, трохи чіткіше проступає плече. Насамперед важливо зловити рух. Але зараз ви відчуєте більшу втіху. Бо тепер я малюватиму профіль вашого обличчя. Чи ви вже втомилися? Кажіть правду. Бо, коли на художника сходить натхнення, він стає страшенно безцеремонним. Ні? Ну, тоді…

Він підсунув їй стілець.

На тлі блакитної фіранки голова Елізабет виглядала просто прекрасно. Кілька секунд Фріц захоплено розглядав плавні вигини її обличчя, а тоді взяв олівець. Деякий час він невтомно працював. Тоді примружився й узявся за розподіл світлотіней.

– Нудьгуєте? – спитав він. – Я так захопився роботою, що зовсім занедбав вас…

– Ні, не нудьгую, – заперечила Елізабет, – перед моїми очима висить портрет прекрасного юнака, і я повністю заглибилася у розглядання його обличчя. Там відчуваються невичерпні запаси молодечої енергії та зухвалості, проте водночас проступає й глибока задума, ба навіть видно, як навколо рота лягли гіркі зморшки. Прекрасна картина…

– Така ж, як і оригінал.

– Він живе десь поблизу?

– У моїй кімнаті.

– Я й не знала, що ви тут не самі.

– Він мій юний друг, тому й мешкає у моїй квартирі. Його звати Ернст Вінтер, і наразі він студіює у Берліні музику.

– Напевно, він вас дуже любить…

– Це почуття взаємне.

– Але він набагато молодший за вас.

– Саме на цьому й ґрунтується наша дружба. Він – молодий, свавільний, невгамовний, проте деколи впадає у стан мрійливості чи гіркої іронії, як ви правильно зауважили. А я вже підсумував усе своє життя і тепер намагаюся краще пізнати моє коло спілкування, щоб гармонійно його розширити. Як наслідок – у мені накопичуються зрілість і досвід. Так ми доповнюємо один одного. Моя дружба з ним трохи нагадує батьківську любов, він потребує мене більше, ніж я його. Але в любові та дружбі ніколи не запитують, чи відплатять тією ж монетою, чи ні. Та й він у мене не єдиний. Є ще кілька людей, зовсім юних, що навідуються до мене – і теж є моїми друзями. Я люблю молодь і радію, коли вона може щось від мене почерпнути.

– Ви підсумували своє життя?

– Напевно, це звучить трохи гірко, але все зовсім не так погано. Я – життєлюб. І не вірю в ніяке самозречення. Навпаки: я прожив повноцінне життя, отримав усе, що життя хотіло й могло мені дати. Щоправда, все прийшло й пішло надто швидко. Тому я трохи швидше за інших опинився у тіні, за межами кольорового кола. Але й тут є свої принади. З актора я перетворився на глядача.

– Невже життя – всього лише спектакль?

– І так, і ні. Докопатися до істини тут неможливо. Наша здатність до пізнання подібна до змії, що кусає себе за хвіст. Об’єктивного пізнання не існує. Ми всі приречені на вічну боротьбу. Хто ж захоче судити, проводити межу між правдою та грою, буттям та видимістю? От він, – Фріц показав на Ернстів портрет, – теж такий борець. Він – людина дії, тому більш схильний до засудження світу, ніж інші, що здатні лиш тихо обсмоктувати свої бляклі думки. Наші думки – невидимі, а що невидиме, те, за законами цього світу, дозволене. Зате вчинки – от де біда! Але Ернст достатньо безцеремонний і сильний, аби чхати на суспільну оцінку. Наразі вона йому не потрібна, на превелике щастя. Та й узагалі, наші закони – це хтозна-що! Якщо хтось приріже людину, його покарають як убивцю. А якщо я відкрию велику фабрику й таким чином знищу сотню дрібних торговців, мене називатимуть успішним комерсантом… Поки ми балакали, я домалював вашу голову, крім того, вже сутеніє, тому на сьогодні вже досить.

Він показав Елізабет ескіз і взявся повільно розставляти на місця усі креслярські приладдя. Тоді обернувся.

Дівчина стояла перед портретом Ернста Вінтера та вдивлялася в його обличчя.

– Він незабаром приїде, – мовив Фріц, – у нього якраз кілька тижнів канікул. Заради нього в ательє і рояль стоїть. Ернст любить імпровізувати. А мені найбільше подобається, коли він грає Бетховена й Шопена. Але тепер ходімо, у мансарді мрій настає найкраща пора – захід сонця.

Кілька секунд повагавшись, Елізабет швидко підійшла до Фріца, стисла його руку й сказала:

– Ви така добра людина. У вас усе таке гарне, таке незвичне… Жодних буднів – тільки неділі на календарі. Схожі на літній