Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я вірю, хоча все, що є, це тільки ваші слова. Ну і ще той шрам на боці, який міг бути шрамом від звичайної операції.
— Операція була, бо ж ніж зачепив печінку і...
— Зачекайте, — перервав я Іллю. — Я ж сказав, що вірю. Хоча повірити у те, що ви розповіли, важко. Можливо, тому, що ми не бачимо всієї картини. Однак деякі її фрагменти в нас є. Отже, вас намагаються вбити невідомі вам люди, зазвичай простолюдини, озброєні у всіх випадках, окрім одного, дешевими французькими револьверами. Так?
— Думаю, що і в тому випадку, коли мене вдарили ножем, мав бути задіяний револьвер, але вбивцю обікрали і він мусив скористатися ножем, — сказав Ілля.
— Добре, можливо, ви маєте рацію. Ідемо далі. Судячи з усього, особистих мотивів убивати вас у тих людей не було, бо ви не знали жодного з них.
— Так. Кожного разу я бачив тих людей уперше.
— Чи могли це бути родичі ваших хворих? Наприклад, хтось помер після операції, а родич вирішив помститися?
— Іване Карповичу, я ще студент, тому самостійно робив тільки нескладні операції і під наглядом досвідчених лікарів. Ось тут, на фронті, доводиться робити складні операції самотужки, особливо коли було багато поранених. Але в Петербурзі — ні. Запевняю вас, що в мене не було жодного хворого, який загинув би з моєї вини.
— Добре. Але більше дивує не сама спроба вбивств, а те, що ставалося потім. Мовчання нападників та їхні спроби померти. Зазвичай людина хоче жити і за життя, нехай і на каторзі, розповість усе. А тут вони мовчали. Можна залякати людину, але ненадовго. Все це схоже на дію якоїсь релігійної секти. У вас не було конфліктів у цій царині?
— У мене не було жодних конфліктів на релігійні теми. Я буваю в церкві нечасто, здебільшого на Великдень та Різдво, чесно кажучи, я навіть не певний, що вірю у Бога. Але жодних суперечок із цього приводу в мене не було.
— Тоді, може, політика?
— Політика мене так само мало цікавить, як і релігія.
— Можливо, якісь знайомства серед революціонерів?
— Іване Карповичу, я — лікар. Мені цікаво лікувати людей, а не суспільство. Я не мав знайомств чи конфліктів ані з революціонерами, ані з владою.
— Ну добре. А який міг бути мотив убивати вас? Може, спадок?
— Мій батько чиновник у Рязані. Так, у нього є деякі статки, але вони невеликі. Та й тато у доброму здоров’ї, то про спадок ані я, ані четверо моїх братів та сестер не думаємо.
— Можливо, жінка?
— У якому сенсі? — Він почервонів.
— Ну, наприклад, у вас був роман із дружиною впливової особи, яка про це дізналася і тепер хоче помститися.
— У мене не було романів із заміжніми жінками.
— Може, ви покинули якусь жінку і вона схотіла помститися?
— Ні, цього теж не було! — захвилювався він. — Ну, тобто було, я зустрічався з однією жінкою, вдовою. Потім ми розійшлися, але без образ.
— Вона могла зачаїти злобу.
— Ні, вона інтелігентна жінка, до того ж невдовзі вийшла заміж і, здається, щаслива.
— Хто її чоловік?
— Для чого це вам?
— Дружини часто роблять чоловіків своєю зброєю. То хто?
— Чиновник із Міністерства закордонних справ. Але він не був би здатний на таке, повірте мені.
— У вас були з кимось конфлікти?
— Ні, я намагаюся уникати їх, бо вважаю, що будь-який конфлікт — марне витрачання часу та сил.
— Хтось міг претендувати на ваше місце?
— Ні, бо місця в мене як такого немає. Як і імені. І те, й інше мені треба заробити.
— Вашому батькові не могли мститися?
— Це не в рязанських традиціях, а більше він ніде й не бував.
— Ну що ж, не густо, — підсумував я.
— Іване Карповичу, я читав про вашу подорож на Кавказ, де ви супроводжували сина якогось магната. Звісно, в мене немає стільки грошей, але деякі заощадження все ж приберіг. То я готовий заплатити вам, щоб ви охороняли мене.
— Охороняв?
— Так, фронт стабілізувався, думаю, ми стоятимемо на цьому місці ще довго. Вбивці зможуть знайти мене. Я буду напоготові, але добре, аби ви змогли допомогти мені. Я не знаю, як можна розплутати цю справу, то прошу хоча б врятувати мене від убивці. Який, можливо, вже десь поблизу! — Хлопець знову зробився нервовий і переляканий.
— Не можу обіцяти бути поруч весь час. Але намагатимуся приглядати за вами і за підозрілими у шпиталі. Ви також сповіщайте, якщо щось помітите. Але без паніки, спокійно. Дістати вас тут не так вже і легко, все ж таки це прифронтова смуга, тут складно переміщуватися без документів. То закликаю вас заспокоїтися. Зі свого боку докладу зусиль, щоб розібратися у цій історії. Ось ваш наган, не хапайтеся за нього без причини.
— Дякую, Іване Карповичу, дуже дякую. Я сподіваюся, що ви мені допоможете. Бо як не ви, то хто ж іще?
— Просіть допомоги у Господа, — порадив я.
— Не можу, бо злий на нього.
— Що за дурниці? — здивувався я.
— Злий, Іване Карповичу, злий! Навіщо він піддає мене цим випробуванням? За що надсилає цих убивць? Перевіряє, як Мова? Але ж Йов питав щось у Бога, а я ні! Жив собі, нікого не чіпав, мріяв стати хорошим лікарем. То за що мені оце все?
— Ілля, я міг теж запитувати про те саме. Повірте, в мене є про що запитувати. Але я певний, що від моїх запитань нічого не зміниться. Треба діяти, а дарма трусити повітрям і роз’ятрювати себе не треба.
— Ну, може, ви й правду кажете, Іване Карповичу. Просто я заморився від усього цього, — зітхнув Ілля.
— Розумію. Тримайтеся, нічого іншого не залишається.
— Але ви подивитеся за мною?
— Так. Я спробую допомогти. А зараз мені треба подумати.
— Дякую, Іване Карповичу, залишаю вас тут.
Ілля вклонився мені і пішов крізь верби. Я замислився. Історія, яку він розповів, виглядала дуже вже дивною. Ні про що подібне я не чув. Міркував. Крутив у голові почуте, намагаючись побачити щось таке, чого не помітив раніше. Сформулювати якусь версію, яка б могла
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найкращий сищик імперії на Великій війні», після закриття браузера.