Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

— Слушаюсь, товарищ маршал… — пробелькотів ущент розгублений Василь.

Ще б пак! Мало не відкрив вогонь по самому маршалу! І замість того, щоб покарати, його ще й відзначили… Здуріти можна…

Ввечері командир полку визвав до себе Когута:

— Ну ты, хохол… Нагнал на меня страху! Ты хоть знаешь, кто это был?

— Да маршал какой-то…

— Сам Жуков! Заместитель Сталина! Вот кто это был. А ты на него с автоматом…

— Так цей… Хто ж його знав? — від хвилювання Василь знов перейшов на рідну мову, — пре, мов танк який… А погонів на ньому немає… І на тих немає… А устав є… А по уставу не можна…

— Ладно, проехали. Садись, благодарность от маршала обмоем! Не каждый день маршалы благодарят! В основном как раз наоборот…

***

До купе заглянула провідниця та запропонувала чаю. Микола Петрович до нього знов налляв собі коньячку, Марія похитала головою — досить. Чай був міцний, терпкий та гарячий. Марія любила саме такий, гарячий наче окріп, наче намерзлася за все життя і досі не могла відігрітися. Трохи відпила, заплющила очі та відкинулася на стіну. Чай колихався у стаканах в такт руху потяга, подзвякувала ложка.

«Чёрт побери! — лайнувся подумки Петро Миколайович, — мечтал нормально проехаться, с кем-нибудь по пять капель махнуть, так на тебе! Нашел попутчицу!»

«Дідько цього москаля забирай! — розмірковувала собі Марія під мірне колихання вагону, — як мені не поталанило? Якусь жінку порядну в купе поселити б, так ні! Приперся… Може, Бог дасть хоч яку сусідку?»

Спати було ще зарано, читати не хотілося, та й книжок не мали, їхати далі ось так, мовчки, ставало нестерпно.

«Хоть бы кого-нибудь подселили… Мужика какого- нибудь…» — Петро Миколайович із жалем глянув на майже повну пляшку коньяку.

Одному пити було не цікаво, а з супутниці компаньйон не виходив.

Першою порушила тишу Марія:

— І в яких роках ви мешкали на Тернопільщині?

Петро Миколайович ковтнув чаю:

— Ас довоенных лет, с тридцять девятого.

— З вересня?[47]

— С него самого…

— А де мешкали? — знову запитала Марія.

— Вообще-то большей частью в Тернополе. А работал в областном управлении.

— Енкаведе?

— Госбезопасности.

— А що, є різниця?

— Конечно. До войны госбезопасность была в составе НКВД, а с 1941 года мы отделились: наркомат государственной безопасности. Потом опять слились, потом опять разделились…

47 У вересні 1939 року Червона армія перетнула кордон Польщі.

Марія махнула рукою:

— А… Як на мене, то усі ви однакові! Що енкаведисти, що гебісти! У всіх вас руки по лікоть в крові!

— Ну, Мария… Вроде вы были белые и пушистые! Вроде вы мало кровушки пролили!

— Ми жили і живемо на своїй землі і їмо свій хліб! Вас же ніхто не кликав, то чого наразі ремствувати?

Помовчали. Петро Миколайович булькнув у стаканчик коньячком та виплеснув його, наче горілку, у рота. Заїв помідором і мовчки втупився у темне вікно. У купе запанувала тиша. Марія напівсиділа напівлежала, опираючись на тонку казенну подушку, не зводячи погляду з попутника.

— Будто вы мало своих убивали… — нарешті відповів той.

— Вбивали, — неочікувано легко погодилася Марія, — але лише тих, хто співпрацював із окупантами. З усіма: і з німцями, і з вами… Зрадників вбивали… Сексотів…

— Поляків… — додав Петро Миколайович.

— І поляків, не треба було до нас приходити, тоді б ніхто їх не вбивав.

— Но они считают эти земли своими! И многие из них здесь родились, их родители здесь похоронены.

— А скількох вони наших тутка вбили? А скільки їх тутка було в поліцаях? Хіба ви не знаєте?

— Украинцев в полиции было не меньше!

— Росіян також! То була війна, а на війні завжди вмирають і вбивають, здійснюють подвиги та зраджують. Війна і починається для того, щоб вбивати, чи ж так? А хіба ми її почали? А стосовно поляків, то не ми, а вони проводили паціфікацію[48], не ми, а вони утворили Березу-Картузьку![49]

— Так не они, а вы убивали ихних министров! Не они, а вы жгли польские дома!

— А хіба ми мали українських міністрів? А будинки палили, бо ляхи палили наші!

— А они считают…

— Мені начхати, що вони там вважають! Я хочу, щоб на землі, на якій я живу, командували не москалі чи поляки, а ті, хто жив на ній споконвіку! Щоб моїх дітей та онуків неополячували й не русифікували.

— А куда не украинцев?

— Та нехай собі живуть… Хто ж їх чіпає?

— И как вас орусачивали, так вы теперь будете украинизировать?

— Державну мову повинні знати усі! Бо вона державна!

Вони замовкли. Діалог виходив дуже гострим. Петро Миколайович знов хлюпнув у стаканчик коньячку а Марія, мабуть втомлена розмовою, заплющила очі та відкинулася на подушку.

«Це ж так просто, — думала вона, — як же він цього не розуміє? Якщо це Німеччина, то там командують німці, в Угорщині — угорці, в Румунії — румуни, у тій же Польщі — поляки… Командували москалі у Литві чи Латвії, рано чи пізно литовці та латвійці владу собі повернули, командували у Грузії чи Вірменії — те саме, то чому в Україні повинно бути по-іншому? Але він не те, що не розуміє, він не хоче чи не може це сприйняти, ось у чому справа! Він же росіянин! Старший брат… А наразі перетворився на молодшого! Усе життя був старшим, а тут одразу… нацменшини! І російська мова — мова нацменшини! Образливо… Мабуть, вся справа у цьому…»

«Мы защищали великую державу. Кто они все были, когда мы сюда пришли? Селяне… Траки… В той же Тернопольщине ни медицины толковой, ни образования, ни промышленности… Стали частью великой страны, которую боялся весь мир, не оценили… Да, за всё надо платить! Ничего в этом мире даром не даётся! У самой, небось, дети при Союзе образование получили, наверное, даже высшее… И с жильём все! И всё бесплатно! Так это не считается! И лечиться едет в Киев, в больницу, которую тоже, наверное, еще при Союзе построили! Что за последние полтора десятка лет построили? Ни хрена! Трепаться только горазды да деньги разворовывать… — Петро Миколайович утупився в чорне вікно, за яким пролітали жовті плями ліхтарів якоїсь невеличкої станції, — хотят жить в своей стране — это понятно… А как же мы? В Россию? Кому мы там нужны? Разве что в какое-нибудь Простоквашино… Где все мужики спились, а женщины в тридцать лет уже старухи от той же водки, непосильного труда и убогости… И язык… Да…