Читати книгу - "Наші обіцянки, Ана Маіс"

Не має в житті нічого, чого ти не зміг би — просто зроби це.

— Це все пояснює, але він також людина і заслуговує на приватне життя. Коли я стану відомою, то точно не хочу собі такого.

Я засміялась та підійшла до неї. Вона взяла з моїх рук, якусь зі старих рамок та кинула в пакет.

— Хіба ти вже не відома? — запитала я, широко посміхаючись.

Після її першого  показу до неї звернулись багато відомих дизайнерів, зі зверненням, щоб вона приєдналась до їхньої команди, оскільки їх дуже вразили її роботи. Але вона прийняла рішення віддати себе якомусь модному домі.

— Не настільки, щоб про мене писали статті. — сказала Ліна, розвівши руками.

Я сильніше засміялась. Ліна жартівливо штовхнула мене в бік, і стрималась рукою, щоб не влетіти в стіну.

— Я дуже рада, що в тебе хороший настрій, але давай викинемо цей непотріб з твого життя.

Ліна схопила пакет та вийшла з моєї кімнати. Мій настрій справді покращився за ці дні. Я не виглядала, як ходяча беземоційна катастрофа.

— Гаразд! — гукнула я, покрокувавши за нею у передпокій.

Я повернулась до дзеркала, щоб глянути у своє відображення. Можливо на моєму обличчі не було помітно розбитості та спустошення,  яке я відчувала, але вони були присутні всередині мене.

— Який у мене вигляд? — запитала я.

— Нормальний для людини, яка йде виносити сміття. — прокоментувала Ліна.

Я зітхнула, а потім провела пальця по своєму короткому чорному комбінезоні. Окинувши поглядом квартиру, я нахилилась та взяла ще декілька пакетів.

— Гаразд. Ходімо!

Я відчинила двері пропускаючи Ліну першою. Мені потрібно викинути це сміття, і знайти ще щось чим я зможу зайняти себе, щоб не відчувати себе здавлено. Спускаючись сходовою кліткою, я відчула ніби потрапила у час, коли жила ще не знаючи Давида. Стара квартира, робота,  яка дісталась мені чудом, якого я не заслуговувала. Цікаво, яким би було моє життя не знаючи його? Напевно, я ніколи не відчувала б сильного, залежного кохання, яким огортав мене Давид. Це ніби наркотик, якого хочеться отримати ще одну дозу і не зупинятись. Але я повинна бути сильною, щоб протистояти цьому. Адже я не зможу отримати ще одну. Ніколи.

— В мене тут виникла ідея, — почала Ліна, стряхуючи руками. — Не хочеш піти зі мною до моєї нової квартири? Можемо глянути фільм.

Пропозиція була заманлива, але я не була впевнена щодо неї.

— Я не хочу заважати вам з Андрієм.

Вони нещодавно з’їхались та поселились в одному з кращих районів міста.

— В нього там виникли невідкладні справи, тож ти точно не заважатимеш. А ми можемо провести гарно час та відпочити.

Вона схилила голову на бік та часто покліпала очима, при цьому натягнуто посміхнувшись. Я хмикнула.

— Це не виглядала благально. — я похитала головою. — Ти виглядала смішно.

Її обличчя набуло похмурого відтінку, коли вона випросталась.

— Нехай, але я принаймні спробувала. То що йдеш? — вона підняла одну брову, очікуючи моєї відповіді.

Я ступила до неї та взяла її попід руку. Вона схвально кивнула.

— Так, але цього разу фільм вибиратиму я.

— Без проблем, — вона потиснула плечима. — Тоді за мною закуски.

 Ми вийшли із мого кварталу та повернули праворуч. Її нова квартира знаходилась двадцять хвилин ходьби звідси. І я була цьому рада, адже я зможу трохи розвіятись за весь час, який сиділа у своїй квартирі.

На дворі сонячна погода, промінчики сонця огортають мою шкіру. Я піднімаю голову вгору і помічаю, блакить неба, на якому не має ні хмаринки. Хоч у душі в мене похмуро, і, можливо, трохи дощить, я вірю в те, що скоро стане світло та ясно.

— Я хочу в Антарктиду, — пробурмотіла Ліна, та махнула рукою по лобі, витираючи його.

Я глянула на неї піднявши обидві брови.

— Там дуже холодно. —  підмітила я, але її це не зупинило.

— Отож-бо! — вона змахнула пальцем вгору. —  Я втомилась від цієї спеки.

— Мені подобається сонце. — тихо сказала я.

І рівно з цього місця мої думки пішли не в тому напрямі. Сонечко — саме так називав мене Давид. Від спогадів я відчула як моє серце стискається. Я не можу. Мені потрібна важлива причина, щоб викорінити його зі свого серця. Хоч я боюсь, що прийдеться і вирвати серце.

— Про щоб ти зараз не думала, —  не треба. — пригрозила мені Ліна.

Я часто покліпала відганяючи сльози, які застелили мої очі. Мені так шкода і боляче, що вона помітила це. Я не хотіла, щоб вона зі ще більшою обережністю ставилась до мене. Ніби я крихка ваза, яку можна розбити. Я вже надбита.

— Я… — я похитала головою не в змозі промовити слова, які хотіла сказати.

— Я знаю. — вона зупинила мене та лагідно провела по руці. — Важко відпускати того, хто зайняв твоє серце повністю. Якби Андрій звалив на мене бомбу, яку валили на тебе я б не витримала, — зізналась вона. — А ти найсильніша з усіх кого я знаю. Ти стараєшся жити далі, і колись ти зустрінеш достойного чоловіка, який не розіб’є тобі серце.