Читати книгу - "Наші обіцянки, Ана Маіс"

Аліса

Тиждень потому

Повернувшись назад у свою квартиру мені захотілось тотальних змін. Можливо, я хотіла відволіктись, щоб в черговий раз не займати свою голову людиною, яка мене відкинула. Зізнаюсь, було важко відпускати. Але я доросла дівчинка, і… мені не вперше це робити, хоч як боляче це не звучало.

Дзвінок у двері врятував мене від ще однієї купи мотлоху, який я мала розібрати. Я навіть здивувалась, коли виявила в себе у квартирі так багато речей. І багато з них просто валялись без діла. Я втомлено попленталась до передпокою.

Коли відкрила двері помітила на порозі Ліну з пакетом у руках. Приємний запах завитав у повітрі, і я відступила вбік, пропускаючи дівчину у квартиру.

— Тобі треба зробити перерву, — вона швидко поцілувала мене в щоку, та пройшла повз направляючись на кухню.  — Я принесла твою улюблену запіканку.

Мої губи розтягнулись у легкій усмішці. Вона щосили намагалась поводитись зі мною обережно, щоб не сказати чогось зайвого, що могло б розбити мене. Кожного разу за її м’якою усмішкою, я бачила стурбованість. Я була вдячна їй за підтримку, і рада, що поруч була саме вона.

Однієї ночі я все ж дозволила собі виплакатись та погорювати за нашими стосунками. Мені стало легше, і я повернулась у реальний світ.

— Ти йдеш?  — гукнула вона з кухні.

Я кліпнула, помітивши, що весь час стояла на одному місці. Мені варто повертатись, і перестати літати в думках. Зачинивши двері, я зайшла на кухню та сіла на стілець. На кухні запах в рази посилився. Відчутний запах запечених томатів та сиру завитав у повітрі, і я вдихнула його наповнюючи легені. В цей момент занадто гучно, але це все ж сталось, в мене забурчав живіт.

— Перестань бурчати, — я нахилила голову вниз та невдоволено глянула на свій живіт. — Зараз я тебе нагодую.

Я підвела голову, спостерігаючи за розгубленим виразом Ліни. Вона опустила голову, нахмурившись.

— Мені здається, що тобі варто перестати катувати свій живіт, — промовила поруч Ліна, та підсунула мені тарілку з їжею. — І взагалі, це виглядає дивно і… бентежно. Ти ж знаєш, що завжди можеш зі мною поговорити?

Мої груди стиснулися від тієї турботи та занепокоєння, які виходили від неї. Я простягнула руку до неї та міцно стиснула долоню.

— Я в порядку, — запевнила її та тепло посміхнулась. — Просто за всім цим… — я обвела поглядом кімнату. — Елементарно забула. Ти навіть не уявляєш як я тобі вдячна за твою доброту.

Її долоня опинилась поверх моєї руки ніжно погладжуючи.

— Ми ж подруги.

За мить я опинилася у теплих обіймах подруги. Можливо, це і було причиною чому ми стали подругами  — в нас схожі погляди, і можливо,  деякою мірою характери. Вона завжди готова прибігти на допомогу.

 Коли вона відсунулась, то невдоволено глянула на мене.

— Їжа остигає, а ми тут розчулюємось. — пробурмотіла вона, звівши брови.

Хихикнувши, я помотала головою, а тоді взялася їсти. Весь час доки ми обідали, ми розмовляли про те, що робитимемо далі. Я не знала відповіді на це запитання. Мені насправді треба було багато чого обдумати. В мене були гроші, які я відкладала зі своєї зарплати, і їх повинно було вистачити на перший час.

На днях мені прийшло повідомлення з банку про надходження великої суми. Не важко було здогадатись від кого вони. Але я сказала собі, що не торкнусь тих грошей. Вони весь час нагадуватиму,  що я вчинила помилку.

— Чи добре я почуваюся, коли мене назвали золотошукачкою?

Я сумно глянула перед собою. Насправді було дивно побачити статтю про себе і в такому вигляді. Мене обізвали золотошукачкою,  та звинуватили в тому, що я ніби то звабила Давида. Повний абсурд!

Але я люди, які почали засуджувати, прийняли це за правду.

— Я тебе так не називала. — серйозним тоном мовила вона. — Тим більше ніхто, хто б знав тебе хоч секунду ніколи не повірив, що це правда.

Я глянула на Ліну, яка в цей момент допомагала скидати не потрібні речі в пакет для сміття.

— Але ж такий заголовок був у тій статті, правда?

Після того як я повернулась у своє попереднє помешкання, весь час перебувала ніби в підвішеному стані. Насправді я наївно сподівалась на те, що біля моїх дверей з’явиться Давид. Але це було так нерозсудливо. Звичайно він не з’явився, а я засмутилась.

Мені потрібно його відпустити, але в глибині своєї душі я кохаю його. Мої думки весь час схиляються до нього. Але я не насмілююсь піти до нього. Все ж він прогнав мене…

— Насправді я не можу зрозуміти чому до нього така велика увага від ЗМІ, —  почала розмірковувати в голос Ліна. — Він мільярдер, і що?  Його друг також мільярдер, але на нього не націлена увага преси.

— До нього така увага, бо він — рідкість. Ти колись бачила, щоб хтось у тридцять був таким багатим? — вона розгублено потисла плечима та похитала головою. — І це не родинна справа, яку почав його дідусь, як от у Єгора. Він зробив все сам.

Насправді він був прикладом того, що ніколи не потрібно здаватись. Можливо в душі він був трохи зломленим, через те, що не отримував заслуженої любові від батьків. Але він доказав сам собі й батькам, що він сильний і йому все підвладне.