Читати книгу - "Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська"

- Твій план кепсько спрацював, мам.

- Я знаю, сину. Пробач… Лише слів мало, але я намагалася допомогти хлопчику.

- Ти про що?

- Я дізналася, куди його забрали. На той випадок, якщо ти повернешся. Але на фоні того, що відбувалося – у нього виникли проблеми. Він постійно плакав, не йшов на контакт, поки повністю не замкнувся у собі. Я приходила до нього. Через день. Усі ці роки. Йому діагностували аутизм. Я знаю, що таких дітей у ранньому віці можна адаптувати до соціуму, тому оплачувала кращих фахівців у цій справі, але значних результатів це не дало. Коли дізналася, що ти повернувся – не знала, як тобі сказати. Тому… Тому подумала, що іпотерапія – найвдаліший привід, аби ти про усе дізнався.

- Зачекай, - мотаю головою, адже усе почуте не може у ній вкластися, - мені сказали…

- Я просила директора сказати що завгодно, аби ти погодився. Пробач мене, синку. Усі ці роки більше всього на світі я хотіла тобі поглянути в очі та розповісти правду. Я так сумувала за тобою…

   Більше не витримую. Роблю крок вперед та міцно стискаю її в обіймах. Стільки років я зрощував у собі злість до жінки, яка подарувала мені цілий світ, навчила любити та бачити у ньому світло, навіть якщо навкруги суцільна темрява. Я сам усе зіпсував своїм дурним характером.

- Пробач мене, ма. Дай впертому віслюку ще один шанс.

   Не знаю, скільки минає часу, коли цей момент, від якого з плечей впав ще один тягар, розвіює Макар:

- То чай сьогодні буде?

- Так, зараз, - мама вивільняється з моїх обіймів та починає метушитися біля плити.

- Допомогти? – відразу запитую.

- Ні. Я зараз підійду.

   Проходжу з Макаром до вітальні, де на нас чекає Каміла.

- Все добре? – у голосі тривога.

- Так, - сідаю поруч, цілую кирпатий носик та сплітаю наші руки. Всередині досі вирують думки стосовно почутого, та тепло її долоні, відновлення стосунків з мамою та необхідність вирішити проблему з Тимуром перемикають мою увагу.

- Отже, так, - починає Макар, щойно всідаюся на диван, - змушений вас розчарувати, оскільки закон не на вашій стороні, діти. За законом, опікуном може стати особа з власним житлом та стабільним заробітком, яка досягла двадцяти однорічного віку, виключення – родичі. Однак, різниця у віці має становити не менше, ніж п’ятнадцять років. Між вами – тринадцять, Каміло…

- А я?

- А у тебе, Адаме, з останнього дня відпрацювання виправних робіт – судимість, яка триватиме один рік. Вам не віддадуть хлопчика.

   Надія, якою я загорівся, гасне як бенгальський вогник, котрий догорів до стержня. Має бути інший  вихід. Я не залишу його знову.