Читати книгу - "Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська"

- Я… - Господи, мабуть, варто піти перевірити, чи не залишив я десь за порогом свої яйця. – Я дізнався, що сімейним парам швидше погоджуються віддати дітей, тому…

- Ясно.

   З незворушним обличчям Каміла впирається рукою у моє плече, переступає бортик ванної, мовчки скидає із себе мокру футболку, закидаючи її у корзину для білизни, та виходить.

   - Клементинко, я розумію, що не так мав це зробити… - починаю промову ще з коридору.

- Абсолютно байдуже, Адаме, як саме ти це зробив, - розвертається до мене обличчям. Намагаюся не витріщатися на її голі груди, розмова серйозна. -  Зараз мене турбує зовсім інше – причина. Я ж казала, що нам потрібна консультація спеціаліста, але ти вирішив усе зробити по-своєму. Якщо нам скажуть, що це спрацює, тоді добре. В іншому випадку – я проти.

- Стоп. Тобто ти готова була, зціпивши зуби, вийти заміж проти власної волі, коли про це попросили батьки, а мені відмовляєш, хоч і зізнаєшся у коханні?!

- Саме тому й відмовляю. Твоє бажання узаконити наші стосунки ніяк не пов’язане з тим, що між нами відбувається. Це, швидше, нагадує потуги альпініста потрапити кіркою у таке місце, звідки вона не зірветься, і причина практично нічим не відрізняється від шлюбу, нав’язаного батьками, - поки я шукаю слова для відповіді, вона підходить ближче та обхоплює мої пальці своїми. – Мене досі до дрижаків доводять слова про весілля, сукні та бенкети, але тоді я думала, що у мене немає вибору. Але ж ти мені його даєш?

- Я про це не подумав. Просто…

- Ш-ш-ш… - піймає мої долоні та притискає до своїх плечей, не давши закінчити фразу, - давай не будемо квапити події ще більше. Ми є один у одного і цього поки цілком достатньо. А далі будемо діяти так, як вимагатимуть обставини. Добре?

- Але колись ти погодишся? Це не для мене, а для мого підбитого твоєю відмовою его.

- Твоє его я відремонтую, коли повернемося додому. Спосіб обереш сам, - підіймається навшпиньки та затягує у гарячий поцілунок, від якого хочеться рухатися лише у напрямку ліжка, але стримуюся з усіх сил. – Вип’ємо, нарешті, кави? Що ти там ще приніс окрім пропозиції?

***

- Хвилюєшся? – на лікоть лягає долоня, коли припарковую автомобіль біля воріт.

- Ні. Хочу з цим розібратися якомога швидше. А ти? – киваю на сусідній будинок.

- Ну, не думаю, що вони чатуватимуть під воротами і потягнуть до будинку силою, щойно мене побачать.

- Нехай лише спробують.

   Я зовсім не збираюся віддавати свою дівчинку, навіть якщо вона вирішить помиритися з батьками – не відпущу. За ці декілька днів я настільки звик, що вона постійно поруч і тепер навіть уявити не можу, що засинаю і прокидаюся сам.

  Щойно тягнуся до дзвінка, коли підходимо до дверей – вони відчиняються, наче нас виглядали у вікно. Мама по-черзі стискає нас з Камі в обіймах та запрошує пройти всередину. Останній візит досі відгукується неприємним ниттям всередині, але відкидаю спогади та зосереджуюся на іншому відчутті. Провина. Я так і не попросив у неї пробачення.

   Не знаю, що з усієї історії знає Макар, хоч на той час вони були уже одружені, але не хочу ставити маму у незручне положення перед чоловіком, тому кличу її на кухню, зловивши схвальну посмішку Каміли, яка додала ще більше впевненості.

- Я здогадуюся, про що ти хочеш поговорити. Ця розмова мала відбутися набагато раніше.

- Давай перейдемо до суті. Зараз мене цікавить лише малий. Чому він у притулку для сиріт?

- Тому що він і є сирота, Адаме, - відповідає ледве чутно або ж просто дзвін у вухах не дає чути її голос як слід.

- Тобто?

- Його мама… Вона… Її більше немає.

   До горла різко підкочує нудота. Розвертаюся та впираюся руками у стільницю, намагаючись глибоко дихати.

- Що трапилося?

- Адаме…

- Кажи, мам! – різко розвертаюся та впиваюся поглядом у її обличчя. Не знаю чого очікувати, але зважаючи на її реакцію – відповідь мене доб’є.

- Приблизно через тиждень після того випадку, коли я ніяк не могла з тобою зв’язатися і знайти – поїхала знову у ту квартиру, але сусіди сказали, що дівчина з хлопчиком виїхали з речами приблизно тиждень тому. Я знайшла адресу її дідуся та бабусі, аби дізнатися, чи ти не поїхав з ними. Та приїхавши туди, дізналася, що напередодні вони її поховали. Ускладнення після аборту. Термін був надто великим… Відкрилася кровотеча. Її не врятували.

   Господи… Повірити не можу у почуте… Три роки… Три роки я нічого не знав! Жінка, яка відібрала життя у моєї дитини - поплатилася за це власним. Складно пояснити, що відчуваю. Мабуть, це досі злість. Ніякого співчуття чи жалю.

- Згодом я дізналася, що вони не могли впоратися з дитиною, тому змушені були його віддати. Інших родичів не було. Я не знала, як вчинити, тому намагалася з тобою зв’язатися…

- То ти усе знала? Увесь цей час? – запитую з натиском.

- Так.

   Щосили змикаю повіки, поки перед очима не починають миготіти білі плями. Знову відчуваю це нестерпне відчуття під лопатками, наче в спину всадили ніж. Та цього разу я її вислухаю.

- Чому? Чому я про це дізнаюся через стільки часу?!

- Я намагалася тобі сказати, Адаме! Це трапилося через декілька днів після того, як ми бачилися у тій квартирі. Я телефонувала тобі десятки разів щодня протягом цілого місяця, поки твій батько не сказав, що ти у нього…

Наче у тумані, згадую той проклятий день. Мій перший і останній програний бій. Після того, як почув розмову Злати та матері – думав, гірше уже не буде. Та саме у той момент, коли я планував видати свою присутність, до квартири увійшов Артур. Повернувся за телефоном, який залишив у спальні.

Струшую головою, аби прогнати спогади та розібратися у тому, що відбувається зараз.

- Ти могла написати повідомлення.

- Аби ти щоразу його перечитував і гриз себе нескінченним почуттям провини? Я вирішила, що буде краще, коли ти злитимешся лише на мене, а через деякий час дозволиш усе пояснити. Та тоді я й подумати не могла, що це затягнеться на роки.