Читати книгу - "Драконяча відьма, Настуся Соловейко"

Спершу, я думав не їхати до шахт, та потім, вирішив дещо перевірити.

Якщо стіна реагує на магію відьми – тоді, коли її торкнеться Арман, нічого не зміниться.

Ми неслись наввипередки, як бувало колись давно.

Все наше життя ми змагалися один з одним, та це не заважало нашій дружбі.

Арман, хоч і здавався веселим балагуром, насправді, помічав набагато більше, ніж здавалося. Я й сам іноді дивувався його манері отримувати корисну інформацію клеячи дурня.

Жінки обожнювали Армана. Не можу сказати, щоб у мене були з ними проблеми, та все ж таки, переді мною вони так вуха не розвішували. Дещо інше – так, а от слухати із захватом – ні.

Одночасно зістрибнувши з Дейнідів, ми пішли до шахти.

– Думаєш, відьмакам і справді тут щось треба? – спитав я.

– Якщо і так, ми дізнаємося про це, вони не полишать спроби. Ти ж їх знаєш.

– Так, скоріше за все. Та все ж таки, я не розумію на якого Драна їм ризикувати життям через якусь стіну.

– Може, це не проста стіна, Айване, ми ж не відьмаки, звідки нам знати, правда ж? – він обернувся до мене й уважно глянув в очі.

– Ні, не відьмаки. – відповів я, не відводячи погляд.

Дійшовши до стіни, Арман якийсь час розглядав її у світлі факелу.

– Знаєш, коли дивлюсь на ці символи в мене виникає дивне відчуття – ніби я бачу щось знайоме, тільки от ніяк не можу пригадати, що саме.

Чоловік простягнув руку і торкнувся одного з символів. Я чекав, та нічого не відбувалося, ані синьо-білого світла, ані видінь. Значить, тільки магія відьми зможе активувати символи.

– Глянь, тут щось є! – проговорив друг схиляючись – Якийсь ніж.

Він випрямився і я побачив маленький червоний ніж на його долоні.

– Коли я приходив минулого разу – тут нічого не було.

– Тоді є два пояснення – або ти просто не помітив, або ж тут хтось був після того.

– Другий варіант мені подобається набагато менше.

– І мені, – проговорив Арман – треба пошукати сліди.

Ми витратили ще пів години на кружляння навколо покинутої шахти і вже збиралися йти в інший бік, коли Наєр унюхав слід.

Побігши за ним, ми опинилися на галявині. Посередині виднілися випалена чорна земля.

– Тут відкривали перехід. – задумливо проговорив Арман.

Я кивнув.

– Значить, тут були відьмаки після того, як я пішов. Треба сьогодні ж виставити охорону.

– Не поспішай. Нехай твоя ручна відьма зварить хлопцям якесь зілля, щоб їх захищало, а потім відправляй. Не думаєш же ти, що сюди насмілились сунутись якісь відьмаки недоумки? Вони, певно, увішані амулетами, як жінка прикрасами.

– Що ж, тоді треба зілля варити вже сьогодні.

– Відьма твоя, сам вирішуй. – Арман глянув на мене – Скажи мені, Айване, навіщо вона тобі, насправді?

Я відкрив рота, щоб нагадати другу, що вже все пояснив на засіданні ради, та Арман помахав рукою.

– І не лий мені ту маячню у вуха, яку ти верз на засіданні ради. Навіщо вона тобі?

– Вибач, друже, та поки, не можу сказати.

– Це якось пов'язано з твоєю лабораторією?

– Так.

Чоловік кивнув.

– Тоді спитаю по-іншому. Айване, що сталося між вами там, у лісі, поки ти нічого не пам’ятав? Ти спав з нею?

Зелені очі уважно слідкували за виразом мого обличчя.

– Яке це має значення?! – спитав я роздратовано.

– О, то ти спав з нею! Дран забирай, Айване! А зараз?

– Ні! – відрубав.

– Але ти її хочеш, я правий?

– Навіть якщо і так, що з того?! – розізлився я.

– Послухай, вона звичайно симпатична, і пахне непогано, а ще нікого не вбивала, та ти драконоборець, Айване! Що ти, Дран забирай, збираєшся з нею робити, коли вона стане тобі не потрібна?

– Вбити звичайно. – відповів холодно.

– Справді? – спитав Арман ущипливо – Я бачу, як ти на неї дивишся. Ти поселив її в кімнаті нагорі, ти вдягаєш її, як Лерду, ти навіть нежить її не вбив, хоча повинен був! Вона може і не обпоїла тебе зіллям і не зачаровувала магією, та ти вже підпав під її чари, Айване – жіночі чари! Ти це розумієш? Ти може, не хочеш цього визнавати, та навіть, коли відьма більше не буде тобі потрібна, ти не схочеш її вбити, скоріше за все – зачиниш її десь у підземеллі й будеш регулярно приходити вночі.

Я насмішкувато фиркнув, уявивши таку картину.

– Що ти хочеш, Армане?

– Хочу, щоб вона не звела тебе з розуму! Припини все просто зараз! Щоб ти там не робив! Тому що, Дран забирай, поки що, сполохи синьо-білої магії в тобі бачу тільки я, Айване! Та скільки мине часу, коли її побачать всі?

– І давно ти побачив?

– Вчора. Та це майже непомітно. Я не буду ще раз питати, що ти робиш, вочевидь, ти не відповіси мені, та подумай про те, що я сказав.

– Я вдячний тобі за пораду, друже, але буду робити, що вважаю за потрібне.

Чоловік кивнув і криво посміхнувся.

– Нічого іншого, я від тебе і не очікував. Ходімо, я хочу розім'ятися поки є час.

Легко перестрибнувши через галявину, Арман побіг у бік гарячих озер. Дейніди понеслися слідом.

Як і завжди, у самій гущавині лісу, я побачив напівзруйновану часом й суворим кліматом статую.

Високий чоловік тримав в одній руці меч, а в іншій клубочилося щось на кшталт блискавки. Важко було сказати, кого саме закарбував камінь, лиця майже не залишилось. Зате постамент, вкритий сіткою незнайомих мені, та й будь-кому з драконоборців символів, зберігся досить добре.

Мене завжди цікавило звідки тут, посеред Чорного лісу взялася ця скульптура? Та ще й вкрита дивними письменами.

Казали, що це руїни древнього храму, де колись вклонялися Ректосу.

Та хтозна чи це правда?

Коли ми поверталися, в голові билося одне питання, що не давало мені спокою.

– Кажи вже давай, Айване! Я просто бачу, як у тебе в голові шестерні крутяться. – насмішкувато проговорив друг.

– Що ж, хочу спитати, а як пахне для тебе Даная?