read-books.club » Класика » Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері 📚 - Українською

Читати книгу - "Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері"

120
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Цитадель" автора Антуан де Сент Екзюпері. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 73 74 75 ... 84
Перейти на сторінку:
не знаю логіки складок сукні. Але саме такі складки, а не інші спонукають калатати моє серце і пробуджують у мені бажання.

 

CCII

 

 

Мій подарунок, наприклад, полягатиме в тому, щоб запропонувати тобі, розповідаючи про нього, Чумацький Шлях, що височить над містом. Передусім мої подарунки прості. Я кажу тобі: «Ось розподілені під зорями людські оселі». Це правда. Адже там, де ти живеш, ти, пішовши ліворуч, натрапиш на стайню і свого віслюка. Праворуч будинок і дружина. Перед тобою оливковий сад. Позаду будинок твого сусіда. Ось напрями твоїх дій у смиренності затишних днів. Якщо тобі подобається знати пригоду іншого, щоб завдяки їй увиразнити свою,- адже тоді вона набуде сенсу,- ти постукаєш у двері свого приятеля. Його зцілена дитина - напрям зцілення для твоєї дитини. Її лопатка, вкрадена вночі, увиразнила ніч усіх злодіїв з оксамитною ходою. Твоя бадьорість перетворюється в пильність. Смерть твого приятеля робить тебе смертним. Якщо тобі подобається споживати любов, ти повернешся до рідного дому і усміхаєшся, принісши як подарунок тканину з золотою філіґранню, або новий джбан, або парфум, або що завгодно інше, яке перетворюють у сміх, як-от підтримують веселе полум’я взимку, кидаючи туди німе дерево. А якщо на світанку тобі треба працювати, тоді ти, трохи обважнілий, ідеш звідти, будиш у стайні віслюка, що заснув стоячи, і, погладивши йому шию, женеш попереду себе на шлях.

Якщо тепер ти просто зітхнеш, не використовуючи ані перших, ані других, не схиляючись ні до того, ні до іншого, ти все-таки купатимешся в намагніченому краєвиді, де є схильності, заклики, благання та відмови. Де кроки видобуватимуть із тебе різні стани. Ти володієш у невидимому краєм лісів, пустель та садів і належиш, дарма що відсутній серцем даної миті, до цього церемоніалу, а не іншого.

Якщо тепер я додам ще один напрям до твоєї імперії, бо ти дивився вперед, назад, праворуч і ліворуч, якщо я тобі відкрию дану арку собору, яка дасть тобі змогу - в кварталі твоїх злиднів, де, можливо, ти вмираєш від задухи,- піднестися духом до стану моряка, якщо я розгортатиму повільніший час, ніж той, який дбає про стиглість твого жита, і зроблю тебе кількатисячорічним стариганем або ж немовлям, що прожило першу годину, о моє жито-людина, тоді під зорями додасться новий напрям до вже наявних. Якщо ти обернешся до любові, ти спершу підеш до вікна обмити своє серце. Ти скажеш своїй дружині з глибин злиденного кварталу, де ти вмираєш від задухи: «Ось ми самі, ти і я, під зорями». Якщо ти дихатимеш, ти будеш чистий. Ти будеш знаком життя, як молода рослина, що виросла на пустельному плато між гранітом і зорями, подібна до прокидання, тендітна і вразлива, але важка від сили, яка розподілятиметься протягом століть. Ти будеш ланкою ланцюга і сповнишся своєї ролі. Або ж, зайшовши до сусіди, сядеш перед його вогнем і послухаєш гамір світу (ох, дуже скромний, бо його голос розповідатиме тобі про сусідній будинок, або повернення якогось солдата, весілля якоїсь дівчини), і тоді я збудую в тобі душу, спроможнішу вислухати такі звіряння. Весілля, ніч, зорі, повернення вояка, тиша будуть для тебе новою музикою.

 

CCV

 

 

Я просвітився отак на святі, яке відбувається тієї миті, коли ти переходиш від одного стану до іншого, коли дотримання церемоніалу підготувало тебе до народження. Я вже казав тобі про корабель. Довго будучи домом, будованим на рівні дошок і цвяхів, він, уже споряджений, прихилився до моря й поєднався з ним. Ти виходиш за нього заміж. Це мить свята. Але ти не утверджуєшся у спускові корабля, щоб жити ним.

Я вже розповідав тобі про твою дитину. Її народження - свято. Але ти не ходитимеш щодня протягом усіх дальших років, радісно потираючи собі руки, що народилася дитина. Ти чекатимеш - щоб улаштувати інше свято - певної зміни стану, яка відбудеться тоді, коли плід твого дерева стане стовбуром нового дерева і розсаджуватиме далі твою династію. Я тобі вже розповідав про зібраний урожай. Настає свято обжинків. Потім посівне. Згодом свято весни, що перетворить твої посіви в м’якеньку траву, наче водойма з солодкою водою. Потім ти знову чекатимеш, і буде свято жнив, а далі знову обжинки. І так далі, від свята до свята, аж до смерті, бо немає запасів. Я не знаю свята, на яке б ти не прийшов звідки-небудь і завдяки якому б не пішов кудись далі. Ти довго йшов. Двері відчиняються. Це мить свята. Але ти не житимеш завдяки цій залі довше, ніж будь-якій іншій. Проте я хочу, щоб ти зрадів, переступивши поріг, який веде куди-небудь, і зберіг свою радість для миті, коли розіб’єш свою лялечку. Адже ти осередок невеликої сили, і задля вартового не влаштовують щохвилини ілюмінації. Я влаштовую її, якщо є така змога, для днів сурем, барабанів і перемог. Адже треба, щоб у тобі відродилося те, що схоже на бажання й часто вимагає сну.

Я йду повільно, в глибинах свого палацу неквапом ступаю на золоту плитку, а потім неквапом ступаю на чорну плитку. Палац завдяки своїй вабливій свіжості видається мені водоймою опівдні. Мене заколисує власна хода, я невтомний весляр, що веслує до моєї мети. Адже я тепер не належу цій батьківщині.

Повільно пропливають стіни покою, а піднімаючи очі до склепіння, я бачу, як воно тихенько погойдується, наче арка мосту. Неквапом ступаю на золотий квадрат, неквапом на чорний, я повільно виконую свою роботу, наче команда бурильників свердловин, що дістає породу. Вони скандують заклик мотузки до розслаблених м’язів. Я знаю, куди йду, і тепер не належу цій батьківщині.

Я подорожую від покою до покою. Стіни отакі. Прикраси, що висять на стінах, отакі. Я огинаю великий срібний стіл із канделябрами. Гладжу рукою мармурову колону. Вона холодна. Завжди. Заходжу на заселені території. До мене долинають звуки, наче уві сні, бо я тепер не належу цій батьківщині.

І все-таки домашні звуки видаються мені приємними. Тобі завжди подобається довірча пісня серця. Ніщо тут не спить цілковито. Навіть твій собака, коли спить, інколи озивається уві сні коротким гавкотом і посмикується від спогадів. Отак і мій палац, дарма що мій полудень приспав його. Чути, як у тиші десь бахкають двері. Ти думаєш про працю слуг і жінок. Адже це,

1 ... 73 74 75 ... 84
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері"