Читати книгу - "Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…"

Але потроху за майже тридцять років обвиклися. Храмини їхні потріскалися, у льохи підступили підземні води, наші дівки за їхніх радіоактивних хлопаків повиходили, пільги їм не платять. Такі ж, як і ми.

Муляються вчителі та культпрацівники. Цим хіба що потрібно струм пропустити по тілу. І то будуть думати: а може, так і треба? Потім стане краще… Культурників залишилась жменька. Клуби позакривані в селах, а в Бережані кінотеатр на капітальному ремонті вже кілька років. Будинок культури, що славився хором ветеранів «Трубіж», дитячим танцювальним ансамблем «Першоцвіт», гуртом гімнастів, що будували такі піраміди, що публіка ахала, – зараз відчиняється лише в суботу і неділю. І то – для більярдистів, які приходять із власними киями. Кіноустановка з весни на ремонті в Києві. Чоловік і його дружина отримують по півставки. Бібліотекарка у декреті. От і вся культура.

Вчителі добувають відпустку, зберуться тільки на серпневі наради. Які претензії? Конституційне право.

Вирують дрібні бізнесовці. Раніше якось виживали. У людей була якась копійка, то і ми заробляли на прожиття. А після їхніх реформ задушили новими і незрозумілими податками, а ще – поборами, хабарами. Щоб вести справу – треба свої, злиденні, докладати, а де брати той доклад? Економіка ідіотів! Нас не треба виводити на майдани. Влада сама нас викидає на вулицю. Ми змушені закривати перукарні, генделики, розливайки, майстерні з ремонту мобілок, взуття, годинників, електроприладів, виготовлення ключів…

Мабуть, вийдемо також. Завтра вранці збори на базарі.

Медики кажуть, що не можна покидати напризволяще хворих українців. Ви ж знаєте, що медикаментів у лікарні Бережані на два дні, що лікарям підвищили платню на чотирнадцять гривень і двадцять сім копійок, але не виплачують її зовсім. У Бережані немає жодного спеціаліста з черепно-мозкової травми та інсульту. Немає жодного ультразвукового апарату. Ми ж не лікарі, а шамани.

Мають рацію. Трішки мають її, рації.

Фермери збирають урожай. Важко. Валять дощі. Джон Діри[127] повзуть із півдня дуже повільно. Колоски осипаються. Гречка проситься стати крупою. Кожен сухий день ловимо, щоб зібрати те, що вродило. Щоб народ не залишився без хліба. Це – важливіше. А революція – видовище. Хіба можна без хлібця? Такого ще не було ніколи. І не буде. Починайте, а ми підійдемо. Не всім же одразу…

– Годі тобі понтяритись! А мені бути засліпленим тобою, поїханим! Годі, Касько! Виходимо! Кінцева зупинка. – Богдан хапливо збирав розкидані по кімнаті Касині речі і напхом засовував їх до ранця з рожевої штучної шкіри.

Дочекався, поки прокинеться, пильно стежачи за нею з килимка біля ліжка. Затремтіли її довгі, м’яко загнуті догори вії, заворушилися повіки. Ледь відкрилася паморочлива смужка бірюзового туману очей.

Спала недовго, хоч встигла уві сні поскаржитись мамі, що їй вирвали зуба,[128] і вона не може вийти на люди. Дуже переживає від цього ґанджу. Аж заскімлила, як сліпе цуценя, засовала кулачками по подушці. І стихла.

Бодя вперше бачив свою супервродливу, але відзіґорну пасію так зблизька. Сонну. З розкинутими кроківкою засмаглими ногами. З краплинками поту на верхній губі. З бузковими плавками, що краєчком визирали з-під коротенької спіднички, ненарошне закоченої набагато вище колін. Вже тихий дощик, а не злива за вікном, вільгла прохолода, сутінки, рівне дихання істоточки, в яку закоханий, ледь вловимий, але медово-тривожний запах її тіла – все це будило в ньому хтивого самця із роз’ятреною уявою.

Якби це не Каська Любінецька, бестія і варивода, яка вже й пахне йому, і сниться, і ввижається, – він би іншу зграбастав зараз в обійми, зацілував, прогулявся по смачненьких зонах, завів і… красиво упокорив. Подумав про це, навіть уявив себе переможцем.

Але… наказав собі: зась, Богданку! Зась! Зараз не можна. Вона спротивить тебе назавжди. Ти з нею провів цілу ніч у наметі в студентському таборі. Цілувалися, тискались, ти шастав по її стегнах (у її Теклівці кажуть «клуби»), грудях, але відчував: до «заповідника» не пустить. І не пустила. Сьогодні, Бодю, тим більше зась! Головне – вирвати її звідти.

З ним такого ще не було. Якщо дівка йому лягала на душу – він легко, навіть занадто легко брав її у свої тенета, затуманював голову, швидко доводив до траходрому[129] і переможно вривався в уже відкриті до нього світи.

Богдан лякливо подумав про це і викинув із свідомості. Перед ним лежала його недосяжна Кася, яку він мусить урятувати від фатальної помилки, від затуманення свідомості, від одуріння… Не заради своїх, власних хотінь, але – тільки не Хам, тільки не він, який заганяє Україну в російську казарму зі спертим духом дьогтю і креазоту. Тільки не Хам, проти якого ось-ось повстане рідний промисловий реґіон, що так тупо підтримав його на виборах. А тоді піднімуться інші. Студенти вночі збираються біля Богдана, на Софіївській. Завтра День Незалежності.