Читати книгу - "Менсфілд-парк"

Фанні не могла заперечувати, що кольє їй дуже личить, і, попри не до кінця подолані вагання, була дуже задоволена дарунком, що виявився таким доречним. Звичайно, краще б їй бути зобов'язаною комусь іншому… Та це почуття недостойне. Доброта, з якою міс Кроуфорд попередила її бажання, свідчить, що вона — справжній друг.

— Завжди, надягаючи це кольє, я думатиму про вас, — мовила Фанні, — і відчуватиму, яка ви добра.

— Тоді, надягаючи його, ви маєте думати і ще про когось, — відповіла міс Кроуфорд. — Вам слід думати про Генрі, і перш за все тому, що це був його вибір. Він подарував мені це кольє, і разом з дарунком я передаю вам зобов'язання думати про першого, хто його вибрав. Нехай це буде згадка про нашу родину. Згадуючи сестру, ви не зможете не згадати й брата.

Фанні, приголомшена й знічена, хотіла одразу ж повернути дарунок. Узяти те, що було подаровано іншою людиною, до того ж братом, — та це просто неможливо! Так робити не можна! І вона, украй засоромившись, що вельми потішило її подругу, квапливо поклала кольє у скриньку і вагалася, чи взяти щось інше, чи взагалі нічого не брати. Міс Кроуфорд подумала, що ніколи не бачила такої чарівної сором'язливості.

— Люба моя дитинко, — мовила вона, сміючись, — чого ви злякалися? Ви думаєте, Генрі впізнає кольє і запідозрить, що ви його незаконно привласнили? Чи ви думаєте, що йому надто полестить бачити на вашій чарівній шийці прикрасу, куплену ним ще три роки тому, коли він не знав, що на світі є така чарівна шийка! А може, — і вона лукаво позирнула на Фанні, — ви підозрюєте нас у змові і думаєте, що я роблю це з його відома і з його волі?

Зашарівшись, Фанні стала переконувати міс Кроуфорд, що їй це навіть не спадало на думку.

— Ну, тоді, — мовила міс Кроуфорд уже серйозніше, проте анітрохи їй не повіривши, — щоб довести, що ви мене ні в чому такому не підозрюєте, і щоб я також не підозрювала вас у нещирості, візьміть кольє, і не будемо більш про це говорити. Те, що це подарунок мого брата, не повинно вас бентежити, бо ви ж бачите, це жодним чином не впливає на моє бажання віддати його вам. Він постійно мені щось дарує — то одне, то інше. У мене вже стільки подарунків від нього, що я не можу цінувати їх як належить, — а він — пам'ятати і половини з них. А щодо цього кольє, не згадаю, чи я надягала його хоча б п'ять разів. Воно дуже гарне, та я щось рідко про нього згадую; і хоч я з радістю віддала б вам будь-яку іншу прикрасу з цієї скриньки, вам пощастило вибрати саме те, з чим мені зовсім не шкода розлучитись і що мені дуже приємно бачити на вас. Не кажіть більше нічого, прошу. Така дрібниця не варта довгої розмови.

Фанні не наважилася протестувати далі — і так само вдячно, хоч і не так радісно, як спершу, прийняла дарунок; проте щось у погляді міс Кроуфорд її насторожило.

Вона не могла не відчути зміни в поведінці містера Кроуфорда. Вона вже давно це помітила. Він вочевидь прагнув зробити їй приємне, був галантним, уважним — таким, як був колись з її кузинами; він, певно, схотів полишити її спокою — адже так він вчинив з ними обома; і хтозна, яка його роль у цій історії з кольє? Вона не могла бути певною, що дарунок зроблено не з його волі, оскільки міс Кроуфорд — любляча сестра, проте ненадійна людина й подруга.

Сповнена роздумів та вагань, відчуваючи, що володіння тим, чого вона так бажала, не дало їй справжньої втіхи, вона поверталася додому, пригнічена тягарем турботи, не легшим від того, що гнітив її по дорозі сюди.

Розділ двадцять сьомий

Удома Фанні одразу ж піднялася нагору, щоб сховати несподіваний та сумнівний дар у Східній кімнаті, в одній коробочці, де вона зберігала свої скромніші скарби; але, відчинивши двері, вона з подивом побачила там Едмунда, який щось писав, сидячи за столом. Такого не траплялося ще ніколи, і тому їй було настільки ж дивно, наскільки й приємно це бачити.

— Фанні, — одразу ж мовив він, підвівшись і відклавши перо та тримаючи щось у руці, — вибач, що я прийшов без твого дозволу. Я сподівався побачити тебе тут, але, почекавши трохи в надії, що ти скоро прийдеш, вирішив скористатися твоєю чорнильницею, щоб пояснити, чого я приходив. Ти прочитаєш початок записки сама; але тепер я можу все тобі розповісти. Я прошу тебе прийняти оцю дрібничку — ланцюжок для Уїльямового хрестика. Ти мала б отримати його ще тиждень тому, але так уже сталося, що мого брата не було в місті на кілька днів довше, ніж я очікував, і я лише тепер отримав ланцюжка в Нортгемптоні. Сподіваюся, він тобі сподобається, Фанні. Я постарався врахувати простоту твого смаку; та в будь-якому разі я знаю, що ти будеш поблажливою до моїх намірів і вважатимеш їх тим, чим вони є насправді, — знаком любові одного з твоїх найдавніших друзів.

І, промовивши це, він поспішив вийти з кімнати, перш ніж Фанні, у сум'ятті болючих і радісних почуттів, спромоглася заговорити; але в стрімкому пориві найдужчого з усіх бажань вона вигукнула:

— О, кузене, почекай хвилинку, прошу, зажди!

Він повернувся до кімнати.

— Я просто не знаю, як тобі дякувати, — продовжувала вона схвильовано. — Будь-якої подяки буде замало. Я відчуваю більше, ніж можу висловити. Ти такий добрий, що отак потурбувався про мене, це надзвичайно…

– І це все, що ти хотіла сказати, Фанні? — Він усміхнувся і знову хотів іти.

— Ні, ні, не все. Я хотіла з тобою порадитися.

Майже несвідомо вона почала розгортати пакуночок, який він щойно поклав їй у руку, і, побачивши перед собою майстерно зроблений футляр і в ньому — простого золотого ланцюжка, скромного, проте тонкої роботи, вона не змогла стримати свого захоплення:

— О, він справді чудовий! Саме про такий я мріяла! Тільки такої прикраси я й могла бажати. Він так пасує до мого хрестика. Їх треба завжди носити разом. І головне, що він надійшов так вчасно! О, кузене, ти навіть не уявляєш, як він мені подобається.

— Люба Фанні, ти надаєш цьому надто вже велике значення. Я дуже радий, що ланцюжок тобі подобається і що ти вчасно його отримала, та це надто незначний привід для такої вдячності. Повір,