Читати книгу - "Незвичайні пригоди Марко Поло"

Вартові зніяковіло посміхаючись, впустили його досередини.

Писар занотував, якого дня і о котрій годині прибув Саїд, і наказав дати йому одного з найкращих коней.

— Тобі потрібні факельники показувати шлях до найближчого двору? — послужливо спитав писар.

Саїд встромив собі в тюрбан соколине перо, підперезався поясом з брязкальцями і повісив на шию поштовий ріжок. Одне тільки дошкуляло йому — боліла спина.

В пам'яті його все ще стояло вузеньке обличчя Абаки з міцно стуленими губами і грізно зведеними бровами, він ніби чув його голос: «Ти їхатимеш день і ніч. Чуєш? Ти повезеш важливе повідомлення. Ніхто не повинен його бачити…»

Ці слова весь час підганяли Саїда.

— Я сам знаю дорогу, — різко відповів він і, скривившись від болю, скочив у сідло, щосили стьобнув коня і помчав у темряву.

— Зачекай, Селім, ось я повернуся назад… — бурмотів він.

На його поясі видзвонювали брязкальця. Соколине перо і табличка відкривали йому всі дороги. Чи то вдень, чи вночі, чи тоді, коли сяяло сонце, чи коли туман оповивав рівнини й гірські схили — його завжди зустрічали послужливо, подавали йому найкращі страви, перед ним, посланцем Абаки, схилялися писарі й кур'єри поштових дворів.

Саїд не знав спокою. Втомлений від безперервного напруження, він засинав лише на кілька годин, пробуджений неспокійними снами, схоплювався серед ночі з постелі і галасливо вимагав факельників супроводити його до наступного поштового двору.

До Камбалі йому лишилося ще двісті миль. Він їхав на білому коні з шовковистою гривою. Яскраво сяяло сонце. Кінь летів, як стріла. На мулких рисових полях буйволи тягнули дерев'яні плуги, на ланах хвилювались хліба.

Попереду в невеличкій долинці Саїд побачив рукав якогось озера. Дорога поволі спускалася до піщаного берега. Він протрубив у ріжок, викликаючи поронника. Між двома палями на воді погойдувався великий порон. З очерету неквапом вийшов з вудочкою в руці молодий дужий чоловік.

— Швидше! — гукнув йому Саїд. — Хіба не бачиш: я посланець з соколиним пером і везу важливу звістку для самого пана міністра Ахмеда в Камбалі.

— Для Ахмеда? — похмуро мовив поронник і процідив крізь зуби так, що Саїд не міг добре розчути якусь лайку.

— Швидше! — люто повторив Саїд і кинув йому повід свого коня. — А то скажу твоєму панові!

— Сідай, ти, посланцю з соколиним пером!..

Поронник мовчки погнав порон через рукав. Кінська грива виблискувала на сонці, немов тисяча срібних ниток.

— Озеро глибоке, — сказав поронник, перестаючи гребти.

На протилежному березі по згірку проходив караван верблюдів. Тварини несли на своїх горбах прямокутні дерев'яні ящики. Гордо звівши голови, вони поважно прямували до озера. Вже було чути втомлені вигуки погоничів.

— Швидше! — наказав Саїд

Зажура пом'якшила суворі вогники в очах поронника. Він схопив весло і знову заходився гребти.

— У цих клітках — фазани, дикі качки, куріпки… і перепілки. Ти бачиш, посланцю з соколиним пером?

Човен ковзнув об піщане дно.

— Їх везуть ханові на полювання.

Саїд не зважав на слова дивного поронника. Він їхав день і ніч, виконуючи наказ Абаки. За пазухою він беріг, як найдорожчий скарб, послання до Ахмеда.

Через чотири дні Саїд уже стояв на лисій жовтій горі, а біля його ніг розкинулось передмістя Камбалі — людський мурашник, над яким плив мелодійний переспів дзвіночків паяльщиків, цирульників, точильників, ритмічні удари маленьких, завбільшки в півдолоні барабанів ганчірників. Будиночки і маленькі хижки тонули в садках. А над усім цим здіймалися могутні мури й мармурові палаци імператорської резиденції. Думаючи про майбутню зустріч з могутнім міністром, Саїд забув про втому. До двору Ахмедового палацу він під'їхав з хвилюванням і почуттям благоговійного чекання, змішаного з рабським страхом. Він полапав рукою груди, де було сховано листа від Абаки.

— Повідомлення для милостивого пана Ахмеда! — здавленим голосом сказав він слузі, який узяв у нього коня. Той показав йому на двері.

— Тобі доведеться трохи зачекати. Пан зараз у нашої милостивої імператриці Джамбуїк-Хатун.

— Я мушу негайно говорити з милостивим паном Ахмедом!

Слуга поблажливо посміхнувся.

— Іди в канцелярію, повідом про свій приїзд… Тебе покличуть… Я ж сказав тобі, що верховний намісник зараз у Джамбуїк-Хатун…

Ахмед повернувся від імператриці після обіду у гарному настрої. Протягом останніх років він користувався милістю імператриці, схиляючи її до своїх планів. Завдяки їй він зробився наймогутнішим міністром у державі.

Ахмед пам'ятав ще ті часи, коли він честолюбним юнаком прийшов з Фенакета, свого рідного міста, розташованого на березі Сігуна, до двору князя Ічі Нояна. Там він уперше побачив Джамбуїк, красиву доньку князя, і вловив на собі погляд її темних очей.

Одного дня до нього з'явився слуга Джамбуїк і за дорученням своєї пані попросив передати таємного листа в руки молодого татарського князя Кублая. В першу мить Ахмед хотів з обуренням відкинути це прохання, адже в глибині душі він сподівався сам завоювати серце красивої дівчини. Але зрештою переміг холодний голос розуму, і Ахмед виконав бажання князівни. Він служив їй і пізніше з корисливою відданістю.

Ахмед любив згадувати про свій життєвий шлях. Син купця, навіть не з родовитої сім'ї, він став верховним намісником і володарем фінансів могутньої держави хана Кублая.

Джамбуїк-Хатун не забула його послуг.

В куточках рота в нього ховалась жорстока посмішка.

Ахмед був хитрим і відчайдушним.

Він роздавав намісництва та інші посади, розправлявся з кожним, хто ставився до нього вороже або стояв йому на шляху. Коли він хотів когось знищити, то йшов до імператора й казав: «Генерал Янг вчинив злочин проти вашої імператорської величності. В присутності простих солдатів він наважився недобрим словом згадувати свого великого володаря. Янг заслуговує смертної кари». І імператор відповідав: «Робіть, як вважаєте за потрібне!» І тоді Ахмед, не гаючи часу, наказував виконати смертний вирок.

Шановні міністри привітно посміхалися йому в вічі, народ ремствував і стогнав під ярмом Ахмеда, який утричі підвищив податки.

Ахмед нажив величезні багатства. Адже кожен, хто одержував посаду, давав йому щедрі подарунки.

Чотири служники на білих конях тримали над головою всемогутнього міністра Ахмеда парасольку, намагаючись їхати з ним пліч-о-пліч. Брязкотіла зброя почесної варти, і в такт кінській ході тонко видзвонювали срібні дзвіночки на вуздечках.

— Милостивий пане, вас чекає з важливим повідомленням посланець з соколиним пером.

— Звідки?

— Від Канчоуського намісника Абаки.

— Ведіть його до мене!

Саїд боязко переступив поріг і впав на підлогу перед верховним намісником, який сидів у срібному кріслі.

— Давай листа!

Саїд простягнув листа. Кілька секунд Ахмед уважно дивився на посланця з соколиним пером. Той схилив голову. Від хвилювання він