Читати книгу - "Незвичайні пригоди Марко Поло"

— Спасибі, о володарю! Молитиму бога, щоб ви жили тисячу років! — бурмотів Саїд, цілуючи полу халата Абаки. Намісник штовхнув його ногою.

— Спасибі, о володарю! — бурмотів Саїд, кланяючись і задкуючи до дверей.

Намісник сів у крісло, з непроникливим обличчям чекаючи чужинців.

Ніколо й Мафіо Поло стали навколішки, схилили голови і підвелися тільки за знаком намісника. Погляд Абаки невдоволено ковзнув по оправленій у золото бірюзі, що на вузенькому ланцюжку висіла на грудях у Ніколо.

— Вибачте, що ми заважаємо вам займатися важливими державними справами, але дозвольте передати вам невеличкий подарунок.

Ніколо Поло витягнув гаманець з матовими перлинами і поклав його на простягнену долоню намісника.

— Ваша доброта безмежна, скрізь тільки й говорять про ваші славнозвісні діяння на службі імператора, — вів далі Ніколо Поло. — Ми послали листа володарю володарів, наймогутнішому повелителеві світу, який своєю мудрою рукою керує народами, і в тому листі писали про безмежну доброту й люб'язність, з якою ви, о благородний пане, прийняли нас, негідних слуг його величності імператора Китаю. З вашого дозволу ми проїхали через прекрасну країну тангутів і скрізь чули, як люди з любов'ю і глибокою повагою вимовляють ваше ім'я. Ми бачили багато міст і палаців і добре поторгували. Ми придбали хустки, зіткані з верблюдячої шерсті й білої вовни, найкращі хустки в світі… Ми дякуємо вам, о пане, за безмежну доброту і люб'язність…

Купці низько вклонилися.

На обличчі Абаки не поворухнувся жодний мускул. І тільки в його очах спалахнули зрадливі вогники. Ці білі собаки вирішили зірвати його плани. Він прекрасно розумів їхню хитру гру. Але їхні розумно підібрані слова все ж таки примусили його відповісти байдужим і ледь насмішкуватим голосом:

— Ви послали листа великому хану? Ви могли б цього й не робити. Його вже й так сповістили про ваше прибуття.

— Це тільки коротка депеша, о благородний пане! — докинув Мафіо. — Пробачте, що ми спочатку не порадились з вами. Ми просто не наважилися турбувати вас такою незначною справою… Але зараз ми хочемо просити у вас великодушної допомоги, бо наші серця охоплені глибокою тривогою і неспокоєм…

Абака зберігав холодну байдужість. Бавлячись, він кинув гаманець з перлинами на широке сидіння крісла, потім знову зважив його на долоні.

— Ну, кажіть, — промовив він. — Але не забувайте, що мене чекають важливі справи.

Ніколо Поло примружив очі.

— Мені важко, благородний пане, говорити про такі речі… Ви знаєте, що мене супроводжує мій син. Поки ми з вашого дозволу подорожували по вашій країні, хтось хотів убити його…

— Вам привиділося, — сказав Абака.

— Ось цим кинджалом, пане! — Ніколо Поло витягнув з-за пояса кинджал. — На нього напали вночі в саду.

Брови Абаки грізно зійшлися на переніссі. Він намагався прочитати на обличчі Ніколо Поло, чи знає той про справжню причину замаху, однак не знайшов там нічого, окрім батьківської турботи про сина і вимогливого прохання допомоги.

— Дайте мені зброю, — протяжно мовив він. — Я накажу відшукати злочинця. Мої солдати охоронятимуть вас.

Помахом руки він дав знати, що розмову закінчено.

— Дякуємо вам, благородний пане! — сказав Ніколо Поло.

Брати стали навколішки, тричі вклонилися і вийшли геть.

Щойно зачинилися за ними двері, як на порозі з'явився секретар, чекаючи наказів володаря.

— Саїд одержав свою кару?

— Ще ні, пане!

Раптом Абаку знову охопив гнів.

— Поклич слугу! — закричав він, — Я більше не можу дихати цим повітрям. Нехай він обкурить кімнату.

Слуга помахав кадильницею з ладаном. Відіславши слугу, Абака наказав:

— Нехай увійде Саїд!

Секретар вклонився і хутко побіг виконувати наказ володаря.

У Саїда аж коліна тремтіли, коли він заходив до кімнати. Він упав перед Абакою.

— Ось, дурню, твій кинджал!

Саїд не зважувався доторкнутися до зброї, доки Абака не наказав йому різким голосом:

— Бери!

Несміливим поглядом обмацавши обличчя Абаки, Саїд схопив кинджал і встромив його собі за пояс.

— Сьогодні ввечері ти вирушиш у дорогу! Будеш їхати день і ніч! Я дам дощечку з своїм підписом, щоб тобі давали найпрудкіших коней. Вночі бігуни освітлюватимуть тобі шлях палаючими смолоскипами.

У вухах Саїда змовницький голос Абаки звучав, як чудова пісня.

— Ти повезеш важливе повідомлення! Ніхто не повинен його бачити. Ніхто не повинен його знати. Чуєш? Інакше — смерть… Ти їхатимеш день і ніч. Ти — посланець з соколиним пером. Ніхто не зважиться затримати тебе, доки ти не віддаси цього листа в руки милостивого пана міністра Ахмеда… — Голос Абаки знову набув звичної інтонації:. — Зрозумів мене?

— Доки я не віддам листа в руки милостивого пана міністра Ахмеда, — віддано повторив Саїд.

— На нього чекає Селім, — озвався від дверей секретар. — Він ще одержить свою кару?

— Сімнадцять ударів дурневі, — сказав Абака. — Хай не дуже б'є, щоб він сьогодні ж увечері міг вирушити в дорогу.

— Ти собака, Селім, бив мене з усієї сили! — люто пробурмотів Саїд, обмацуючи зранену спину. — Ось зачекай, повернуся я!

Дужий Селім тільки засміявся.

— Біжи, Саїд, — гукнув він. — А то моя палиця ще раз потанцює по твоїй спині!

Коли настав вечір і секретар віддав Саїду запечатаного листа й дощечку з соколиним пером, той одразу ж забув про біль. Він сховав листа за пазуху, повісив на шию дощечку і бігцем подався до поштового двору, що містився біля головних воріт міста. Це було просторе приміщення, в якому значні подорожні могли знайти все необхідне. В стайнях завжди стояли напоготові чотириста добрих коней до послуг ханських посланців. В державі великого хана було більше десяти тисяч таких поштових дворів з двомастами тисячами коней. Хан Куб-лай заклав їх навіть у гористих місцевостях, далеко від великого шляху, де не було ні сіл, ні міст. За його наказом тисячі родин покинули насиджені місця і поселилися біля поштових дворів, щоб обслуговувати ханську пошту. Так тут виникли села, з'явились оброблені поля й безкрайні зелені луки.

Від Камбалі в усі провінції ханства пролягли великі дороги, по яких, на відстані двадцяти п'яти — тридцяти миль один від одного, було розташовано поштові двори. Між ними вздовж шляху тулилися маленькі села в тридцять або сорок хижок, де жили ханські кур'єри.

Коли треба було передати звістку про повстання в якійсь провінції або про непокору якого-небудь хана, кур'єрам доводилось проїжджати верхи за день по двісті або й по двісті п'ятдесят миль. Наближаючись до поштового двору, вони ще здаля гучно трубили в ріг, щоб для них готували свіжих коней.

— Пропустіть мене! Я кур'єр намісника! — важко дихаючи, крикнув Саїд. — Що ви, дурні, не бачите? Ось