Читати книгу - "Тривожний місяць вересень"

— Щиро співчуваю вашому горю, Антоніно, — промовив старий.

Вона стиснула губи.

Сагайдачний, схиливши свій голий, схожий на гарбуз череп, поцілував їй руку. Антоніна не злякалася, не зробила жодного манірно-сором’язливого руху, а по-царськи дозволила Сагайдачному торкнутися сухими губами тильного боку долоні, потім рука легко висковзнула з його пальців. Неначе їй була знайома ця церемонія!

Сагайдачний переможно подивився на мене голубенькими ранковими очицями: яка?

Я й сам ще не знав яка.

— Я приїхав сказати, що приймаю пропозицію, — промовив Сагайдачний урочисто. — У мене тільки одне прохання. Дайте мені поснідати!

Антоніна ледь помітно кивнула мені та й вийшла в сарай, до своїх худих курей. На ній було те саме домоткане, пофарбоване чорнокленом плаття. Сагайдачний провів її поглядом. Тільки зараз, при світлі каганця, що розгорівся, я побачив у нього під оком тоненьку синю смуту.

— Ти не уявляєш, яка то радість дивитися на вродливу молоду жінку, — мовив мировий посередник. — Навіть горе безсиле перед нею.

— Уявляю! — відповів я, розпалюючи в печі.

— Ні, любий мій. Доживи спершу до сімдесяти років. Хай твій зір очиститься від пристрасті й стане по-справжньому зірким. Тут потрібні очі старої людини.

— До речі, що це у вас під оком? — запитав я.

Він погрозив мені тонким пальцем. У Сагайдачного був дивний настрій — суміш скорботи й молодецтва. Мені навіть здалося, що від нього трохи тхне самогоном. У такий ранній час!

— Таки помітив! — сказав він. — Під оком у мене невеликий синець. Після тебе до мене приїжджав Горілий.

Я так і закляк коло печі. Як же це я не догадався! Авжеж, дізнавшись, що Сагайдачний не хоче їхати рахувати гроші, вони повинні були самі підштовхнути його на це.

— Ти розпалюй, — вів далі Сагайдачний. — Не турбуйся. Я сказав саме те, що треба: ви просили мене приїхати до Глухарки, підписати акт про знайдені мільйони, а я відмовився. Власне кажучи, я ж не збрехав, не обдурив його, правда?

Я навіть поперхнувся. Невже старого всерйоз турбувало це питання — хоча б не збрехати. Кому?

— Горілий сказав, що я повинен їхати. Я пояснив, що не беру участі в офіційних заходах. Я нейтральний, як Швейцарія! Він наказав поїхати й про все доповісти йому. Я відмовився. І він… е… застосував легкі засоби фізичного впливу. Не хотів робити мені дуже боляче, навіть попередив: зніміть пенсне.

Ну звичайно, подумав я. Пенсне треба було берегти. Бо Сагайдачний повинен ще перерахувати гроші.

— Я сказав: добре. Гадаєш, з переляку чи жадоби помсти? Анітрохи… Можу я закурити в цьому домі?

Він заходився викрешувати вогонь із свого вередливого кременя.

На товстій глиняній мисці шипіла перед Сагайдачним яєчня з шкварками. Старий спритно орудував саморобним ножем і тризубою, домашнього лиття виделкою, й одночасно розмовляв з Антоніною, намагаючись відвернути її від важких думок.

— Знаєш вислів: «Усе своє життя просидів на приставному стільці?» — спитав мене Сагайдачний.

— Це… Монтень? — поцікавився я, машинально продовжуючи нашу давню гру.

— У часи Монтеня не було приставних стільців. Це Ренар. Так ось… Я сидів на такому приставному стільці, і це було добре. Я міг спостерігати! Мені було видно і оркестр, і гальорку, і бельетаж, і партер, і статистів, що визирали з-за лаштунків, і диригента, точніше людину, яка уявляє, що диригує, і суфлерів. І навіть урядову ложу я бачив… А мене ніхто не помічав. Уяви собі, це приємно — сидіти на приставному стільці! А ти прийшов і зігнав мене! Поставив перед по-ідіотськи дурною проблемою: або я повинен сказати їм правду і, таким чином, зрадити тебе, або я не повинен говорити їм правди, обдурити їх. От воно як! Альтернатива! І я змушений був устряти у ваші справи. Тепер справляю поминки по моєму колишньому любому й спокійному життю… А чому все це сталося?

Він підняв виделку із шматком яєчні, розглядаючи її на світло і ніби милуючись соковитими барвами.

— Тому, що я дозволив собі полюбити тебе, Іване Миколайовичу, а любов, зрештою, завжди змушує нас страждати.

Ми з Антоніною перезирнулися.

— Так, так… Не дивуйтесь. І ви страждатимете. Від розлук, від переживань, від образ з боку дітей. Не думайте, що уникнете цього. Треба платити за щастя прихильності й кохання. Але, — він проковтнув яєчню, роззявивши рота, мов пташеня, разом, — зате ми дещо набуваємо. Ось ви частуєте мене сніданком, як родича, котрий забіг на вогник. Бути родичем — це добре!

Я зміг роздивитися очі старого за овальними скельцями. Вони не жартували, вони були серйозні, ті очі.

— По суті, обдурювати мені не вперше, — мовив він. — Хвороби свої обдурив — а їх було вдосталь. Живу! Марію Тихонівну, дружину, обдурив — виявилося, бідний…

Він випив великий кухоль чаю, завареного на сухих грушах, і старанно втер губи хусточкою.

— Це було так приємно, — вів далі Сагайдачний, дивлячись на Антоніну, — посидіти з вами, відчути щире співчуття і піклування… Ну, а тепер до діла, юначе!

Він підвівся і знову галантно поцілував Антоніні руку. Коло порога зупинився й уклонився їй. І Антоніна відповіла йому поклоном. По-моєму, вони сподобались одне одному.

— А що? — промовив Сагайдачний, надіваючи картуз. — Старі здатні знову відчути свою молодість тільки через інших.

Ми вийшли до підводи. Лисуха похмуро чекала, в її гриві світилися дрібні краплі води. Усе затягло мжичкою.

— Дякую вам, — сказав я.

— Що за народ! — відповів Сагайдачний. — Лізе в пекло та ще й дякує. Дивись, бережи себе!

Він зітхнув і глянув у напрямі лісу. Дерев не було видно, лише вгадувалася вдалині густа темна маса. Дорога тягнулася туди світлого смугою, що поблискувала коліями. Обабіч стояли обезглавлені, зігнуті стебла соняшників.

— Ага, ось іще… — промовив Сагайдачний стиха. — Ти ж знаєш, Іване Миколайовичу, я атеїст. Але мене все-таки цікавить, як мене поховають.

— Та годі вам, Мироне Олеговичу! — обурився я.

— Помовч! — попросив старий серйозно, — Не люблю цього комсомольсько-молодіжного оптимізму… Я ось думаю: що поставлять над моїми останками? Хрест? Ні! Камінь-валун? Претензійно. Знаєте, поставте отой ваш обеліск із зіркою. Не дуже, скажемо прямо, видатний меморіальний винахід, але… Нехай у мене там буде відчуття, що я прилучився до цього вашого сучасного життя. Що я не чужий тому, що житиме після мене. Адже, здається, усе це міцно, га? Дивлячись на таких, як ти, іншого висновку не зробиш. І якщо чудово налагоджена фашистська машина не витримала… Міцно, так?

— Міцно, Мироне Олеговичу!

— От і добре. Виходить, домовилися? І не