Читати книгу - "Тирамісу з полуницями"

Ага, і ще одне. Нині День захисту дітей. У мене він дуже сумний. Батько дав мені сотню, але я сподівалася, що мама бодай подзвонить... Усе-таки я її дитина, хіба ні? А дулі! Телефон мовчить. Ну, що ж...

* * *

Лінка майже бігла до школи. Нині не можна було запізнюватися! З нагоди Дня дітей вони йшли на якусь фотовиставку. А тоді до МакДональдза. Гм, трохи дивна програма, як на другий клас ліцею, але це, мабуть, через кошти. На це виділили гроші з фонду школи. На кращий заклад, певне, забракло. Лінка пробігла майже всю дорогу, і вже здалеку побачила, що на неї чекають.

— Сорі, у мене була виходофобія. — Хтось захихотів. — Що таке? — обурилася Лінка. — З вами такого не буває? Коли вже треба виходити, а вас наче якась невидима сила тримає на дивані?

Азор і його компанія реготалися до знемоги. Та Лінка цим більше не переймалася. Після того, як вони із Зузою проігнорували «Репотеку» й відкрили власний блог, частина класу взагалі до них не озивалася. Лінка знизала плечима й зупинилася біля Зузи.

— Ну, от ми й зібралися. Рушаймо, — мовила пані Юлія.

— Я б хотіла, щоб ця виставка вас надихнула. Бо чомусь досі не бачу результатів цьогорічної праці. Наразі я отримала лише одну течку з фотографіями. Спасибі, Інес, — сказала вона.

Інес спаленіла, здається, вона боялася здатися зубрилкою-відмінницею. Лінка подумала, що зараз їй тут улаштують суд Лінча, та, на щастя, усі вже заходили на виставку.

— Вас би мало це надихнути, бо фотографії зробила досить молода дівчина... Вирішила створити портрети із життя своєї бабусі. Від моменту, коли вона це постановила, аж до її смерті.

— Суперова тема на День захисту дітей, — прокоментував хтось, а решта засміялася.

Пані Юлія ніколи не полемізувала. Продовжувала говорити те, що збиралася сказати.

— Минуло п'ять років, отож ця виставка показує п'ять останніх років із бабусиного життя.

Лінка придивлялася до фотографій. Вони вражали. Усі. І ті, що показували повсякденне життя старої жінки, її їжу, звичайні дії, помешкання. І пізніші, уже перед смертю.

Лінка найдовше стояла біля двох знімків. На першому старенька усміхалася, мабуть, тому, що на блюдечку перед нею лежало велике тістечко із кремом. Бабуся гордо демонструвала його всім. Зморщечки на її обличчі посміхалися невидимому фотографові, онуці. «День Бабусі», виднів підпис під фото. Другий знімок був не таким оптимістичним. Старенька лежала у ванні. Піна приховувала інтимні частини, виступала тільки голова й схудлі кінцівки. Бабуся заплющила очі, тому важко було здогадатися про її настрій, але вуста різко виділялися на обличчі, а їх кутики опускалися вниз у сумному виразі. Ліворуч у кадрі виднів інвалідний візок. То була остання фотографія з виставки. Підпис: «За два дні до».

Лінка здригнулася. «Ось воно як, — подумала. — Людина приходить лише на мить... Згодом тіло перестає нас слухатися. І що далі?» Цього вона не уявляла, зате знала одне: завдяки цим фотографіям старенька продовжує існувати, бодай трохи. Для того й існує фотографія. Щоб зупинити проминання.

— Знаєш, що? — сказала Зуза. — Люди переймаються такою фігнею, то хтось затовстий, то хлопець покинув, але ось це... цього не уникнеш, га?

— Ну... Усі старі й хворі люди худнуть, — відповіла Лійка. — Може, замолоду вони теж уважали, що мають якісь зайві кілограми... А потім усе це однаково стає неважливим.

— Ага. Загалом невесела ця виставка.

— Ну, але ж вона є? Ця бабуся. Тобто, якби не її онука, старенька не жила б у пам'яті.

— Так... Саме це й прекрасно.

Тепер, після виставки, їм здавалося трохи недоречним іти до МакДональдза. Ну, але пішли з усіма. А що добиралися пішки понад півгодини, то Лінка навіть зголодніла. Не кажучи вже про Зузу, яка завжди мала вовчий апетит і вже почала вголос роздумувати, що там замовити.

— Я люблю «Селянський з беконом», бо до нього додається такий смачненький соус... якась гірчичка, хроник, мням. Помідорчик і м'якенька булка. І картопелька, найкраще велика. М-м-м, супер, — Зуза торохтіла, як завжди. Лінка більше мовчала, перед очима весь час були фотографії з виставки.

Увійшли до МакДональдза на розі Нового Світу й Свентокшиської.

Після відкриття другої лінії метро цей район нарешті знову ожив. Свентокшиська вже не була розкопаною. Щоправда, на ній поставили якісь хирлявенькі деревця в горщиках, які мали замінити справжні дерева, що росли тут раніше. Та попри все вулиця нарешті почала нагадувати нормальну пішохідну зону. Ну, майже.

— Кожен може замовити набір і щось на десерт, — оголосила пані Юлія. — Я розрахуюся.

— О, то ви багатійка! — озвався хтось, і всі знову засміялися.

— Так, я прихований Рокфеллер, — цього разу вона відповіла на жарт.

Лінка й Зуза дуже любили пані Юлію, не лише за її знання, здібності й вдачу, а ще й через те, що вона була справжня. Бо якщо комусь треба було поговорити, вона з ним говорила. Причому нормально, як з дорослою людиною, а не як із дитиною. Тому дівчата намагалися сісти ближче до неї, щоб побути ще трохи з учителькою. Сіли: Зуза зі своїм «Селянським» і Лінка з нагетсами. І ще крім того морозиво. Обидві взяли однакове: вершкове з теплим карамельним сиропом.

— Накраще на світі, — заявила Зуза. — Просто кайф.

Вона вп'ялася зубами у свій бутерброд. Соус капнув на столик. Пані Юлія посміхнулася.

— Чесно, аж приємно бачити, що хтось їсть з таким апетитом.

— А ви?

— Я — вегетаріанка. Зрештою, я не голодна, узяла тільки морозиво. У певному віці вже стільки не їси....

— Але нам здається, — наважилася Лінка, — що потім це вже однаково не має особливого значення.

— Потім? — спокійно перепитала пані Юлія.

— Ну... у старості. Це я після виставки так. Людина все життя придивляється до свого тіла, годує його, морить голодом, намагається бути гарною. А потім усе це стає неважливим, важливо лише те, чи ти ще живий.

— Це дуже мудрий висновок, — похвалила пані Юлія.

І тоді вони побачили, що Азор підходить зі своєю тацею. Подався в бік однокласників, але враз усвідомив, що там немає місця, і він відвернувся, щоб зайняти собі столик, проте тоді пані