Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

– Що скажеш, Елізабет?

– Так, так. – Дівчина енергійно закивала.

Пані Гайндорф усміхнулася:

– Так я і думала. Але сьогодні такий прекрасний вечір. Посидьмо ще трохи на терасі. І вип’ємо за вашу знахідку келих світлого, золотистого вина.

Вона дзеленькнула лакеєві й наказала винести на терасу плетені крісла та подушки, а тоді запалити кілька кольорових ліхтариків.

Надворі вже зовсім стемніло. Серед укритих цвітом вишень завис місяць уповні. Віддалік чорніли огорнуті сріблястим сяйвом ліси. Замерехтіли зорі. У келихах іскрилося вино.

Пані Гайндорф піднесла келих:

– За щасливу знахідку, вашу картину й мистецтво!

Вони злегка цокнулися.

– За знахідку, – тихо повторив Фріц і залпом випив увесь келих.

Запанувала тиша. Кожен поринув у власні думки.

– Лу… – вихопилося раптом у Фріца, вирвавши його з полону роздумів.

– Рана ще й досі ятрить? – тихо спитала пані Гайндорф.

– І ніколи не перестане, – пробурмотів Фріц, проте відразу ж зібрався з духом, – але нема чого жалітися. Мені є що згадати, до того ж сенсом мого життя не були одні лиш мрії – як у Гьормайєра, мого бідного друга, який уже давно спочиває у сирій землі.

– Розкажіть про нього.

– Він був художником-декоратором. Не витрачав жодної зайвої копійчини зі свого заробітку, щоб заощадити на книжки. А читав він цілі ночі. Знав напам’ять майже всі твори Ґете. Потроху поет прокинувся й у ньому самому. Відтоді він ночами писав вірші та драми. І твердо вірив у власний успіх. Як часто він із запалом повторював, що за гонорар за свою драму, яка неодмінно здобуде визнання, він поїде до Італії! Навіть узявся за вивчення італійської… Але, як кажуть, не судилося – Гьормайєр не дожив ні до успіху драми, ні до поїздки в Італію. І невдовзі помер від застарілої хвороби легень.

Фріц дивився поперед себе порожнім невидющим поглядом.

– Хтось скаже, що він – просто один із багатьох непрактичних німців, звичайнісінький бовдур… І, напевно, матиме рацію. Але для мене в його вчинках втілено значно більше величі, ніж у завоюванні цілого світу.

Задивившись у тиху ніч, Фріц замовк. Десь тихо жебонів фонтан. І яскраво сяяли зорі.

– Який спокій… – мовила Елізабет.

– Наче вже літо прийшло, а з ним і німецькі теплі ночі, – додала пані Гайндорф.

– У німецькій літній ночі чаїться своєрідна магія, – замислено повів далі Фріц, – та й загалом у всій Німеччині. Напевно, жоден інший народ так не захоплюється чужиною, не відчуває такого потягу до далеких земель і туги за заморськими краями, як ми, німці, – і це все часто заходить задалеко, перетворюється на примітивне мавпування й заслуговує на зневагу. І хай що казатимуть, але добропорядний німецький Шмідт може спокійно собі стати американським громадянином Смітом, говорити англійською, називати дітей Маком і Модом і всюди трубити, що йому начхати на Німеччину, та будьте певні – це всього лиш звичайна напускна машкара! Хай цей пан Сміт хоч раз почує передзвін різдвяних дзвіночків, відчує запах рідного різдвяного кексу чи побачить яскраві вогники різдвяної ялинки, він, незважаючи на english spoken[9] та Мода й Мака, знову перетвориться на старого доброго німецького Шмідта і, всупереч усім комерційним хитрощам та гонитві за доларами, знову повірить у казки та чудеса, що ввійшли в плоть і кров кожного справжнього німця – я маю на увазі тих, хто ще не встиг породичатися з євреями чи слов’янами. І хай він темними беззоряними ночами навіть тисячу разів кусає собі лікті, він усе одно, хай би там що, ставатиме німцем! Це і є те п’янке, вічно юне в нашому народі, ця ославлена й спаплюжена простодушність недоумкуватого німецького Міхаеля, його дитяча непрактичність. Я не політик і плювати я хотів на всі політичні тенденції. Я – людина, це і є моя політика! Крім того, я митець! Тому непрактичний Міхаель, увінчаний невидимою короною, із життям, сповненим чудес, магії та віри, для мене набагато важливіший, ніж холодний верткий ділок, – такими стали й наші двоюрідні брати, перетворивши свої життя на суцільні арифметичні задачі. Світ прекрасний, але в нас він – найпрекрасніший. Це дуже суб’єктивно, і я знаю, що англієць, француз, іспанець, промовивши ці слова, теж матиме рацію. А тим паче італієць! Проте я теж це кажу й теж маю на це всі підстави! Коли я в Римі під яскраво-блакитним куполом неба захоплювався пентелійським і каррарським мармуром, мене раптом охопила така невимовна туга за літньою ніччю в Німеччині, мої груди стиснув такий сум за батьківщиною, що я відразу ж поїхав додому, а побачивши першу берізку, розчулився аж до сліз.

Він підвівся і, піднявши вгору келих, палко промовив:

– Отже, цей останній келих я присвячую батьківщині – Німеччині!

Подув теплий вітерець, замерехтіли зорі, й ледь-ледь колихнулися кольорові ліхтарики.

Дзенькнули келихи, й Елізабет вигукнула:

– За нашу дорогý, любу Батьківщину!

Вино мінилося золотавими відблисками.

Вони осушили келихи до дна.

2

Фріц Шрамм прикрашав свою мансарду мрій. Накинувши на плечі світло-жовту полотняну куртку, він завзято шастав по кімнаті, тоді поставив у старий олов’яний глечик три лілії й задоволеним поглядом окинув свою роботу. Зручно всівшись, набив тютюном коричневу люльку – атрибут кожного художника – і запахкав димом, випускаючи в повітря сині кільця, що у шаленому танці відразу ж сплітались із сонячними пилинками.

У двері тихенько постукали. Фріц підвівся:

– Прошу.

Елізабет несміливо увійшла. І мимоволі застигла, побачивши обстановку кімнати, що відкрилася перед її очима.

Мансарда з темно-коричневими стінами. На них – картини, багато картин. Біля однієї зі стін – коричневий дерев’яний стелаж із книгами, на сонці виблискують їхні палітурки. На вкритій темною тканиною поличці барвисто переливаються мушлі, кольорові камінці та золотисті шматки бурштину. Посеред них – фігурка коричневого танцюриста, вирізьблена із мореного дерева. Зліва – череп, увінчаний вінком із червоних троянд. На стіні, на тлі багряно-червоного полотна, висить гіпсова маска, знята з обличчя померлого Бетховена, а під нею – чаша з темно-червоними трояндами. На похилій стіні – кілька гравюр і картина, завішана жалобним крепом.

– Вітаю вас у моїй мансарді мрій, – промовив Фріц й у відповідь на запитальний погляд Елізабет додав: – Тут мій куток Бетховена, якраз поруч із вікном казок. Усі ці речі – мої пам’ятки, спогади про давні добрі часи. Перед ликом Бетховена завжди квітнуть троянди як символ німотної пам’яті та тихого благоговіння. Квіти ці – такі чисті й вічно прекрасні.

Затишок і чари цієї маленької кімнати вразили Елізабет. Троянди пахли так духмяно, що в неї ледве сльози не виступили