Читати книгу - "Автохтони"

* * *

Навіть коли померли всі паротяги, запах залишився. Циндри, паленого вугілля, диму. Сухий, жорсткий, зміїний запах.

У привокзальному буфеті він купив пиріжок із м’ясом, із тих, що наполегливо не рекомендував Вейнбаум. Пиріжок виявився неочікувано смачним. Ще він узяв сто грамів, бо спирт вбиває мікробів. У приміщенні вокзалу було повно-повнісінько циган, із мішками, із дітьми, які босоніж чалапали холодною підлогою. Циганка у кількох спідницях, з-під яких виглядали тренувальні штани, розташувавшись на просілому мішку, годувала груддю дитину. Ще був старий із козою, і жінка з кошиком, накритим пуховою хусткою. У кошику щось ворушилося, він не зрозумів, що. Циганам плювати на гарно обставлені виходи. Їм взагалі плювати на чужинців. Тому її ніхто й не помітив. Хоча виглядала вона навіть дуже мило в цій своїй чорній короткій хутрянці, на дуже високих підборах, що додавали до її маленького зросту ще декілька щедрих сантиметрів. Довкола була штовханина, циганські діти кричали, коза мекала, і він, щоб зручніше було розмовляти, взяв її маленьку холодну руку і відвів за кіоск із товарами першої необхідності, й вони стали там, поряд із зубними щітками і кульковими дезодорантами, що було, чесно кажучи, не так романтично, як їй, напевно, хотілося б.

Вона мовчала, тільки голе біле горло тремтіло, немов вона тільки-но завершила співати. Даремно вона ходить без шарфа, ще застудиться, але ж співачкам не можна. Хоча вона, напевно, перед тим як увійти сюди, зняла шарф для краси та форсу.

Пасифлора. Вітекс священний.

– Ти навіщо прийшла? – вийшло нечемно. Шкода. Він не хотів нечемно.

Попри височезні підбори, вона здавалася дуже маленькою та беззахисною. Налякана дитина у маминих туфлях. А він великий та сильний, зараз він зробить крок до неї, і обійме її, і підхопить її на руки, й увезе далеко-далеко. Бажано, в СВ. І вони житимуть довго та щасливо, а потім навіки застигнуть у пурпуровому сердечку на тлі гарного стімпанківського паротяга, і Марина за стійкою відкриє паперову обкладинку й перегорне першу сторінку.

Авжеж, точно, ось і чемоданчик, маленький, навіщо їй великий, коли там, куди вони нарешті приїдуть, він купить їй все-все-все. А за особняком наглянуть, особняк нікуди не подінеться, це її музей, її домівка, ніхто його більше ніколи не відбере, тим більше комуналку все одно оплачує місто.

– Яніно, – сказав він. – Маленька Яніно. Там, куди я їду, нічого немає. Нічого, розумієш? Тільки страшні залізні звуки і люди з песячими головами, і морок, і бруд, і сором, й інколи кров, і жах триваючого безглуздого життя, і сам я з першим променем світанку встану зовсім іншим, я стану такою ж людиною з песячою головою і більше не скажу ані слова, а тільки гарчатиму ненажерливою своєю горлянкою. Залишилося зовсім небагато, наближається фінал, і я от-от зніму своє обличчя, і під ним виявиться морда чудовиська. Такі в нас метаморфози, маленька Яніно, такі страшні дива, і ми не вміємо робити інших. Ти помилилася, маленька моя Яніно. Я не граф Монте-Крісто, а ти не Гайде. Я не повезу тебе із собою. Мені нема куди. Я така ж ілюзія, як усі тут, Яніно. Я розчинюсь, як сіль у воді, я вже розчиняюся, незабаром мене зовсім не буде. Зовсім. Зовсім.

Вона мовчала. Вії тремтіли, і ще тремтів маленький м’яз у кутку скорботного рота. Циганка позирала на них кінським ліловим оком і м’яла в пальцях папіросу.

– У мене вузлик на зв’язках, – сказала вона тихо. – Поки маленький. Поки один.

– Бідолашна ти моя, – сказав він, і обійняв її, і притиснув до себе, і відпустив. – Бідолашна.

І ще сказав, прощавай, маленька Яніно, і пам’ятай мене, бо поки ти мене пам’ятаєш, я буду, а коли припиниш мене пам’ятати, мене не буде зовсім. Але її вже не було поряд. Вона полинула геть так плавно, немов брудні плити вокзалу раптом зарухалися, як крижини на темній і холодній річці, уносячи її із собою.

* * *

На верхній полиці їхати краще, ніж на нижній. На нижніх шарудять пакетами і розкладають на столику курку та мокрі помідори, і час від часу кидаються до своїх койок і піднімають їх, бо вони забули в багажній скрині щось важливе і це важливе треба негайно дістати, а інше важливе покласти назад. А ти лежиш нагорі, як князь, як цар, озираючи з висоти свій маленький світ, і ніхто, ніхто не може тебе потурбувати. І починають стукати колеса, і настає веселе спустошення, тому що ті, хто залишився там, за твоєю спиною, більше не можуть тебе займати, а майбутнє, через твою відсутність у певній точці буття, не ловить тебе у перехрестя свого прицілу.

Секрет секрет – стукали колеса – я знаю в чому секрет секрету жодного нема деталь ти зайва та дурна що й викинути не шкода. Бути зайвою деталлю не так уже й погано, оскільки інакше ти стаєш частиною репетира і приречений вічно рухатися у раз заведеному порядку і немає надії на порятунок. І коли телефон засвітився та засмикався і заспівав чарівною флейтою, він зо хвилину вагався, але потім усе ж таки простягнув руку і взяв у долоню електронного свого звірка, що вміє розмовляти.

– Слухаю, – сказав він, – слухаю. Тільки швидше, я в потязі. Сигнал може зникнути.

– Чому ви поїхали? – Голос Урії був тихим, але таким виразним, немовби сам маленький Урія виліз із телефонної коробочки і стояв тепер на його долоні, посміхаючись і поблискуючи світлими очима. – Чому залишили все як є?

– Тому що нічого немає, Уріє, дитино світла, – сказав він тихо, щоб не потривожити сплячого навпроти юнака, голеного під корінь і з татуйованим біцепсом, але з дитячим, ображеним обличчям. – Нічого немає, крім наших страхів і надій.

– Ви занадто легковірний. Він наговорив вам, ви повірили. Адже він ловець душ. Він мітить усіх своїх потенційних супротивників. І потенційних наступників. Він позначив вас і тепер знає ваші уразливі місця. Ви хіба не бігали вночі уві сні? Так приємно бігати вночі уві сні…

– Я не бігав вночі уві сні, – сказав він крізь зуби. – Усе це вигадка, Уріє. Іграшка самотніх старих. І ти теж – вигадка. Ілюзія. Не буває сильфів, і саламандр не буває, і думки читають лише фокусники.

– Мій любий, – сказав